Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Ватаг кивав головою, наче кажучи: так, так! А на губах йому грала недобра усмішка. Раптом обличчя його перекосилося від гніву. Він торкнув стременами коня і, під’їхавши до бранця, вдарив його нагаєм по голові. Полонений повалився на землю, і тут скоїлося таке, що Дорош не міг забути все своє життя: до полоненого підскочив піший рябий татарин і гострою кривою шаблею розпоров йому живіт. Кишки випали з живота, а полонений корчився на дорозі і шкрябав руками землю. Ватаг знову щось сказав, обернувшись до рябого татарина, і той, витягши з сагайдака стрілу, вистрелив і добив запорожця.

Тільки один Дорош був ще верхи. Всі – і запорожці, і москалі – були вже на ногах, а коні їхні стояли поміж татарських коней. Хлопець розглянувся навкруги, маючи на думці задати ходу від татар; але це було неможливо: татар було так багато, і всі вони стояли так близько від нього, що й гадати про втечу не доводилося. Дорош з жахом чекав, що татари почнуть убивати всіх москалів і запорожців, бо смерть косоокого запорожця була не зовсім зрозуміла для нього. Про себе він якось не думав. Але татари не убили більш нікого. Шість татар прив’язали до ніг побитих аркани і поволочили їх у ліс, а решта тихо поїхали дорогою і погнали поперед себе бранців. Дорош їхав поруч ватага. Татари під’їхали до лісу недалеко від того місця, де був запорозький табір. Тут Дорошеві звеліли злізти з коня, зв’язали йому руки і прив’язали до інших полонених. Коли зовсім стемніло, весь загін вийшов з лісу на шлях, а коло бранців лишилося тільки чотири татарина.

Доля, у вигляді татарського загону, наче посміялася з Глека та Стрєшньова: вони стояли один коло одного, і руки їм зв’язані були одним мотузком.

– Ну, що, Стрешне, – звернувся до москаля Глек, – радий, що впіймав запорожця? Тепер я від тебе не втечу. Та й на каторзі, мабуть, на одній лаві сидітимемо.

Стрєшньов мовчав. Він думав про те, що марно загубив волю, загубив те, що найдорожче чоловікові, загубив саме тоді, коли сам хотів поневолити іншого. Він думав про те, що коли б не татари, його б, мабуть, задушив Глек, але тепер у душі його не було вже злости до запорожця і ніякої вдячности до своїх визволителів татар. І його ворогування з запорожцями стало в зовсім іншому освітленні. Він згадав, що винуватий був він сам, що запорожець захищав старого Журавля і в чесній бійці один проти трьох ненавмисне убив Гусєва; він згадав, як бив запорожця у в’язниці, коли той не хотів лізти в колодки. Його здивувало, як такі прості і ясні гадки не приходили йому в голову, поки він сам не попав у неволю. А попереду – довгі роки цієї тяжкої безпросвітньої неволі.

Татари, що лишилися коло бранців, посідали на коней і погнали бранців на південь, уникаючи великих доріг та осель. Коли стало світати, татари знову заховалися в лісі, нагодували бранців пшоняною кашею, підмащеною кінським лоєм, і завалилися спати, поставивши коло бранців вартового з луком в руках. Чотири ночі йшли так татари, держачись Муравського шляху, але не виходячи на нього й не розпалюючи багаття, поки не вийшли за межі Слобідської України. Тоді вони вийшли на шлях і спинилися в байраці, де був струмок чистої води. Не всі бранці добрели до цього місця: приказного Семенича та ще одного москаля, що був ранений у бійці, татари побили, бо у них не було сили йти далі. Довго у вухах Дорошевих стояв передсмертний крик дячка, коли татари рубали його щаблями.

Коні татарські, хоч і йшли ступою, але йшли досить швидко, і бранцям, та ще із зв’язаними руками важко було поспівати за ними. Дорош так заморився, що думав вже, що і його, як приказного та москаля, доб’ють татари. Але його завжди підбадьорював Глек і, що було Дорошеві дивно, Стрєшньов. Глек і Стрєшньов йшли завжди поруч, завжди тихо балакали між себе і ніхто б не повірив, побачивши їх укупі, що вони вороги і ще днів два-три тому згодні були перегризти горло один одному.

Глек розумів татарську мову і прислухався до татарських балачок, але сам ніколи не виказував, що розуміє їх, зі свого боку, він зацікавився, чи розуміють татари по-українському, і чекав тільки випадку, щоб перевірити це.

Татари не кували своїх коней, але на копитах у деяких з них прив’язані були ремінцями якісь чудернацькі підкови з бичачого рогу. Якось Глек побачив, що в одного коня розв’язалися ремінці на такій підкові. Він, не дивлячись під ноги коневі, сказав татаринові:

– Гей, ти, бусурмене, підкову загубиш!

Татарин не звернув ніякої уваги на Глекові слова і рушив з місця з неприв’язаною підковою, і тільки згодом, помітивши це, прив’язав ремінцями свою недоладну підкову. Другого разу Глек обізвав татар свинями, коли вони їли кашу, але ніхто з них навіть не ворухнувся. Це було ризикувате діло, бо обізвати татарина свинею в той час, коли власні руки зв’язані арканом, – все одно, що скуштувати татарського нагая, а то й шаблюки. Татари, мабуть, думали, що ніхто з бранців не розуміє їхньої мови, і через це балакали поміж себе, не звертаючи на них уваги. З їхніх балачок Глек довідався, що вони йдуть до якогось байрака чи балки недалеко від Мурав-ського шляху, де був їхній кіш, і що до кошу лишилося не більше як одна ніч дороги.

Після наскоку всі татарські загони з ясиром та награбованим добром мали з’єднатись у цьому місці.

Вже зайнялася зоря, коли татари отаборилися в байраці. Вони спутали ноги коням і пустили їх пастися, всіх коней було вісім. На чотирьох була зброя та вбрання бранців, а інші чотири були під татарами.

Байрак шумів над головою подорожніх, струмок дзюрчав, перестрибуючи через каміння. Тут, у байраці, було затишно, але досить холодно й сиро.

Дорош, Глек та Стрєшньов були зв’язані одним арканом: спереду москаль, потім Глек, а хлопець був зв’язаний вже кінцем аркана. У всіх бранців руки були скручені назад, тільки руки Дороша були зв’язані спереду. Коли татари годували бранців, то по черзі розв’язували їм руки і, нагодувавши, знову скручували назад. Останнього разу, поївши каші, Дорош сам