Долі та фурії - Лорен Грофф

прагне жити простим, чистим життям, що розпал роботи й для нього також є найбільшою втіхою. Але до майстерні Лео треба було добиратися лісом аж за поле, і коли вони вийшли з головного будинку, хлопець швидко попрощався й зник, хоча хмарки його подиху ще якийсь час біліли в темряві. Ланселот і собі почвалав потихеньку крізь непроглядну пітьму, втішений думкою про завтрашній день. Одкровення спадали шарами, як лушпиння цибулі. Здається, він знайшов справжнього, вірного друга, близького по духу.

Він заснув, задивившись на язики полум’я в каміні. Довге, повільне занурення й насолода від запаху диму перейшли в сон, такий глибокий, яким він не спав уже впродовж багатьох років.

Гаряче молоко Всесвіту зі шкоринкою ранкового туману у вікні. Обід на веранді в плетеному кошику: овочевий суп і фокачча, гарний чеддер і селера, морквяні палички, яблуко і печиво. Чудовий блакитно-сірий день, і йому не сиділося всередині. Йому хотілося працювати. У кінці дня він натяг чоботи, куртку Barbour і вирушив на прогулянку до лісу. Холод на його обличчі перетворився на свою протилежність, і він зігрівся. Тепло викликало хтивий потяг, а потяг привів його до зарослої мохом скелі — глибокий холод під теплим зеленим оксамитовим ворсом. Штани спущені до колін, бурхливе самовдоволення. Думки про Матильду більше не приваблювали, ослабли, вирвалися на свободу і, зрештою, безпорадно переплуталися зі спогадами про азіатську німфетку в шкільній спідничці, яка наче щось туркотіла йому, як буває у фантазіях. Над ним сіра мішанина гілок, а ще вище ніби хто протяг по небу хустку з горошинами-воронами. Несамовиті рухи в паху аж до неминучого ривка вгору й краплі на долоні.

Озеро під його ногами таке спокійне. Укрите віспинками безладного дощику. Він стояв, і тривога росла в його грудях: він ненавидів відкладати роботу, коли вже налаштувався. Неначе музи співали [швидше, дзижчали], а він заткнув вуха. Він ішов у напрямку хатини Лео. Тиша лісу була така зловісна, що викликала в пам’яті якісь древні вірші його дитинства. Він співав їх собі під ніс, ніби вони були піснями. Підійшовши до житла Лео — рожевуватий тиньк, псевдо-Тюдор, довкола зарості папороті, що вилискували в тьмяно-сірому світлі, — він зрозумів, що сподівався побачити, як його соратник обдумує майбутній твір на веранді. Та кругом було тихо й безлюдно, вікна зсередини були запнуті. Ланселот усівся за березою, розмірковуючи, що ж йому робити. Коли вже зовсім споночіло, він підкрався ближче й зазирнув у вікно. Світло не ввімкнене, але штори відсунені, і хтось рухається кімнатою.

Це був Лео. Він стояв, худі білі груди оголені, очі заплющені, юне веснянкувате обличчя, майже підліток, по всій голові волосся стирчало маленькими пасмами пісочного кольору. Він розхитував руками. Час від часу кидався до листків паперу, встановлених на піаніно, робив якісь позначки й поспішав назад туди, де стояв, знову заплющував очі. Його босі ноги були такі ж величезні, як і руки, і на ногах так само, як і на руках, кісточки почервоніли від холоду.

Ланселоту було дивно бачити ще когось, кого винесло на творчий гребінь.

Він згадував, як сам, забувши про час, перебував у захопленні творення і яким дивним міг би здатися комусь, хто побачив би його в той час. Спочатку в комірчині без вікон, яку вони перетворили на його кабінет, у місті, а потім у заміському будинку, у своїй блискучій мансарді-кабінеті, зі збіркою Шекспіра на аналої, садами у вікні, де бродила Матильда. Упродовж багатьох місяців, проведених там, він дивився у вікно й думав, наскільки життєвий цикл соняшника схожий на життєвий цикл людини: сповнений надій, чудовий, яскраво вистрілює із землі; кремезний і сильний, відкрито й слухняно повертає голову до сонця; голова, повна достиглих думок, хилиться додолу, стає коричневою, втрачає свою яскраву шевелюру, слабшає на стовбурі й падає назустріч довгій зимі. Він розігрував різні ролі, походжав із бундючним виглядом, кланявся, марширував, кривлявся. Одинадцять великих п’єс, дві додаткові, може й не такі великі, як на сьогодні. І коли він їх писав, він тут же і грав їх перед порожніми стінами, потім перед глядачами-соняшниками й стрункою спиною Матильди, яка нахилялася серед бур’янів.

Він отямився, коли побачив, як Лео застібає одну зі своїх сорочок, надягає светр, потім куртку, всуває ноги в мокасини. Він обійшов навколо будинку, вибрався на дорогу й попрямував до вхідних дверей хлопця, гукаючи до хлопця, побачивши, що Лео вийшов з дому й порпається у замку́.

— О, здорові були! — сказав Лео. — Ви по мене? Я дуже радий. Я почуваюся дуже винним перед вами. Я планував швиденько все закінчити та обговорити наш проект, але композиція, над якою я працював, ніяк не хотіла відпускати мене до самого кінця. То що, ходімо на вечерю? Можливо, дорогою в нас складеться розмова.

— Ходімо, — погодився Ланселот. — У мене мільйон ідей. У мене просто дах зносить, так усе кипить усередині. Довелося піти прогулятися, щоб утекти від них, але проблема з ідеями в тому, що чим більше ти ходиш, то більше їх з’являється. Вони плодяться прямо в черепній коробці.

— Чудово, — сказав Лео. — Радий це чути. Тоді вперед.

Поки вони прямували на вечерю, Ланселот устиг викласти п’ятірку своїх найкращих ідей. Лео морщився, рожевий від холоду. Він передав запечений овочевий пиріг, а потім сказав:

— Ні, мені здається, що це все не те. Розумієте, мусить бути іскра. А в цих ідеях, боюся, іскри нема.

— Нехай, — сказав Ланселот і вже збирався викласти наступну п’ятірку ідей, аж раптом відчув, як на плече йому лягла чиясь рука, і гарячий голос промовив на вухо:

— Лотто!

І він, спершу здивовано, подивився на Наталі. Наталі! Хто б міг подумати! Наталі з носом-картоплиною над тоненькими чорними вусиками. Вона непогано заробила під час інтернет-буму та, видно, перевела в готівку всі свої запаси й так розбагатіла, що вирішила повернутися до улюбленої справи. І це була — оце так несподіванка — скульптура, ні більше, ні менше. Вона була припорошена білим гіпсовим пилом, трохи поповніла. Та зрештою всі вони поповніли. Дрібні зморшки навколо очей, у яких і досі світилася незрозуміла образа. Наталі сіла поруч, вони обнімалися, радісно гомоніли, і це наповнювало Ланселота життям. Та коли Ланселот зібрався познайомити Лео з Наталі, виявилося, що Лео вже прибрав свій посуд і приладдя й зник, залишивши вибачливу записку в поштовій скриньці Ланселота: мовляв, він кров із носа мусить якомога швидше закінчити свою роботу і лише тоді зможе зосередитися на опері. Тож йому дуже, дуже шкода. Записка була написана дрібним і дуже чітким почерком, наче надрукована.

А потім почалися нескінченні вибачення. Чотири дні поспіль:

— Я знаю, я знаю, Ланселоте, мені страшенно шкода, та я справді мушу закінчити цю роботу. Це мене просто вбиває.

Обличчя Лео спалахувало, коли він зустрічав Ланселота, сором лише додавав нервозності. Щоразу, коли Ланселот бачив його, заглядаючи з лісу в його вікна, хлопець гарячково працював, щось писав; жодного разу Ланселот не бачив, щоб той клеїв дурня, спав або чухався, як лінивець, — дорікнути йому було нічим, від чого очікування ставало нестерпнішим. У комірчині в підвалі будинку, де була пральня, звідки він телефонував додому, бо тут не було мобільного зв’язку — вони й справді були відрізані від світу, — він пошепки розповідав про своє розчарування Матильді. Вона туркотіла щось заспокійливе, говорила щось на підтримку хрипким голосом, але була п’ята ранку, і вона була не в найкращій формі.

—