Долі та фурії - Лорен Грофф

Суть її відповіді: маєте моє благословіння. Ось, тримайте.

Вересень? Уже? Листя осипалося з дерев. Бог відростив собі пухнастий підшерсток. Ланселот усе ще кульгав через хвору ногу. Його нарцисизм уже досяг такого рівня, що йому здавалося, ніби це світ навколо нього стає чутливим і шкандибає разом із ним, щоб пристосуватися до його тіла.

Вони переїхали жити до міста, а на вихідні їздили додому в село. Щовечора він надсилав коротенького електронного листа Лео Сену. Жодної відповіді.

Матильда була обережна, уважна. Коли він нарешті приходив спати, вона поверталася до нього уві сні, притискалася. Вона, яка терпіти не могла, щоб до неї торкалися, коли вона спала. Він прокидався з її волоссям у роті, рука німіла й кудись пропадала. Тоді він сідав у ліжку й відчував, як кров болісно повертається в зниклу руку.

Аж раптом одного дня на початку жовтня, коли в повітрі вже дихав зимний вітерець, зателефонував Лео Сен. Голос був зовсім не такий, як він думав. Він був м’який і нерішучий, з британським акцентом, який його спочатку здивував. А потім він згадав, що так, Індія ж була колонізована, і в освіченої верхівки була відточена ВВС-інтонація. Чи був це расизм? Хтозна.

— Ви сказали Ланселот Саттервайт? Я в захваті!

— Це я в захваті, — занадто голосно з несподіванки відповів Ланселот. Він так часто уявляв собі їхню розмову, що зараз йому було дивно чути м’який голос, дивно, що йому зразу висловили своє захоплення. Він уявляв Лео Сена відособленим у своїй геніальності, закритим для контактів. Лео Сен пояснив, що на острові, де він живе, немає інтернету, а телефон працює лише тоді, коли поряд є хтось, хто може відповісти. Це була інтенціональна община. Створена з метою смиренної щоденної праці і споглядання.

— Звучить, як монастир, — зауважив Ланселот.

— Або жіночий монастир, — додав Лео. — Іноді й справді схоже.

Ланселот розсміявся. О! Лео мав почуття гумору, яке полегшення. Від радості Ланселот і не зчувсь, як уже описував Лео свої враження від його опери, яку він дивився цього літа в оперному театрі, і те, як вона щось збурила в ньому. Він вживав слово «великий», він вживав вислови «кардинальні зміни» і «єдиний у своєму роді».

— Я такий радий, — сказав Лео Сен.

— Я готовий на все, щоб створити оперу з вами, — сказав Ланселот.

Запала така довга тиша, що він уже збирався повісити слухавку, зазнавши поразки. Ну що ж, спробу зроблено, Ланселоте, не судилося, не щастить, то й не щастить, сідай на свого коня, нахиляй голову й скачи далі проти вітру, друзяко.

— Звичайно, — сказав Лео Сен. — Так, звичайно.

Перш ніж попрощатися, вони домовилися, що в листопаді на три тижні разом оселяться в общині для творчих людей. Ланселот відчував себе зобов’язаним і сподівався відплатити сторицею. Упродовж першого дня Лео хотів закінчити роботу зі струнним квартетом, але вони вже могли обдумувати й обговорювати якісь загальні речі. А потім у них будуть три тижні безкінечної, нещадної роботи, аж поки не викристалізуються певні ідеї, можливо, навіть із прицілом на книгу.

— Як вам такий план? — почувся в слухавці голос Лео. — Вироблення концепції для мене завжди найважче.

Ланселот подивився на «дошку оголошень» у своєму кабінеті, куди він поприколював сотні ідей, тисячі ідей.

— Я думаю, концепція не буде для нас проблемою, — сказав він.

Зранку Матильда випурхнула на свою велопрогулянку на вісімдесят миль. Ланселот роздягся й подивився на себе в дзеркало. О середній вік, який жах. Він звик дивитися в дзеркало, спостерігаючи, як втрачає красу його обличчя, але не тіло, що завжди було високим і сильним. А нині — зморщена шкіра мошонки, завитки сивого волосся на грудях, обвисла шкіра шиї. Одна щілинка в броні, і туди зразу ж просочиться смерть. Він повертався і так, і сяк, аж поки не знайшов такий кут, за якого він виглядав, як перед своїм несподіваним польотом униз сходами навесні.

Через плече побачив Бога на ліжку, який спостерігав за ним, поклавши голову на лапи.

Він примружився. Широко всміхнувся Ланселоту, якого бачив у дзеркалі, підморгуючи, киваючи й насвистуючи крізь зуби, одягся, навіть струсив уявний пил із плечей светра, позбирав пігулки, задоволено крякнув і поквапився геть, мовби згадав про невідкладну роботу.

І ось настав листопад, і вони неслися повз прибрані сивіючі поля, через Гудзон, у Вермонт, Нью-Гемпшир. У повітрі — тиша, накопичення енергії.

Під час своїх гарячкових приготувань Ланселот утратив майже п’ять кілограмів. Він годинами крутив педалі велотренажера, бо лише рух змушував його думати. І зараз його коліна сіпались у такт музиці, нечутної Матильді, яка вела машину.

— Я зменшив кількість ідей до п’яти, М, — сказав він. — Ось послухай. Переказ Мопассанового «Намиста». Або «Русалонька» — протилежність діснеєвській. Андерсен, але доведений до позамежної дивини. Або випробування Йова, але дурнуваті, з чорним гумором. Або ланцюжок солдатських історій про Афганістан, які разом утворять якусь довшу історію, як-от «Хроніка оголошеної смерті».[13] Або «Шум і лють»[14] у формі опери.

Матильда прикусила нижню губу своїми довгими різцями і дивилася лише на дорогу.

— Дурнуваті? — спитала вона. — Чорний гумор? Насправді люди не поєднують оперу й сміх. Вони бачать товстих дам, урочистість, рейнських русалок, жінок, які накладають на себе руки через любов до хорошого чоловіка.

— Опера має давню традицію гумору. Опера-буфа. Раніше вона була основною розвагою для народу. Було б непогано знову демократизувати її, зробити популярною розвагою. Щоб листоноша співав оперні арії, розносячи пошту. А може, він приховує чудовий голос під своєю маленькою синьою уніформою.

— Авжеж, — погодилася вона. — Але тебе знають як лірика. Ти серйозний, Лотто. Іноді бурхливий, але не смішний.

— Ти не вважаєш мене смішним?

— Я думаю, що ти веселий. Мені здається, що твої твори насправді не смішні.

— Навіть «Гейсі»? — спитав він.

— «Гейсі» був похмурий. І гумор там був чорний. Сам по собі він не смішний.

— Ти думаєш, я не можу бути смішним? — спитав він.

— Я думаю, що ти можеш бути похмурим. Іронічним. Ти можеш використовувати чорний гумор, — сказала вона. — Це точно.

— Чудово. Я доведу, що ти помиляєшся. Ну, а що ти думаєш про мої ідеї?

Вона скривилась і знизала плечима.

— Он як, — сказав він. — Жодна з них.

— Забагато переказів, — зауважила вона.

— Ну не Афганістан же.

— Так, — погодилася Матильда. — Справді, це єдина чудова ідея. Хіба що дуже вже двічі по два. Занадто очевидно. Зроби її більш алегоричною.

— Прикуси-но язичок, зловредна жінко, — сказав він.

Матильда засміялася.

— Мабуть, це те, що вам обом доведеться узгодити так чи інакше. Тобі й цьому твоєму Лео Сену.

— Лео. Я почуваюся чепурним підлітком, з широким поясом і краваткою-метеликом, який зібрався на зимові танці, — сказав він.

— Ну, любий, це те, що люди іноді відчувають, зустрічаючи тебе, — м’яко сказала Матильда, дуже м’яко.

Його будиночок був маленький, кам’яний, з каміном, недалеко від головного будинку, де всі збиралися на обід і на сніданок. Він почав уже турбуватися з приводу льоду, можливе падіння через свою ще ненадійну ногу. Тут був стіл, стілець і ліжко нормального розміру, що означало, що його ноги звисатимуть аж