Священна книга гоповідань - Павло Петрович Коробчук
Через годину втретє зайшов худий чоловік – з чаєм і бутербродом, поклав їх перед Іваном, сів за стілець і став мовчки читати газету. Санітари відступилися від Івана. Така шахова позиція зберігалася на полі хвилин п’ятнадцять.
– Чай холоне, може, вип’єш? – питав худий голосом, який буває після операції між сідницями.
Після третього такого питання Іван щось пробурмотів.
– Що? – перепитав худий голосом, який буває після операції на вуздечці.
– Розв’яжи, – важко промовив Іван.
Худий поправив комір на сорочці, подивився на Івана з таким виразом, з яким жінки реагують на невдалі жарти, і вирішив:
– Відв’яжіть йому праву руку, подивимся на цього Модільяні в ділі.
Руку Івана відв’язали, зняли з неї кайданки. Він розумів, ще після перших побоїв, що наручники на зап’ястях можуть бути прикріплені завжди, до того часу, поки він живий. І ще трохи після смерті. Жив без наручників, а якшо здохну – мені буде по барабану – з ними чи без них, рішив Іван. Він з прихованою насолодою покрутив вивільненою кистю так, ніби потягувався після тривалого сну. Глянув на худого і глухо процідив:
– Ващє.
– Ага, – погодився той. – У нас тут не підворотня, ми офіційний заклад. Тому треба дотримуватися формальностей. Отам внизу, справа, можеш ставити підписи.
– Даси потім крапаль пробігтися зрачками, шоб я знав по всій красі, як я спалив той грьобаний під’їзд.
– Ок, Семиніженко, без проблем.
– Ага, і ше одне. Не вплутуйте моїх братів. Діло беру на себе, ясно? Єсі шо, вони тебе найдуть. Шариш?
– Без проблем, підпис постав на трьох сторінках, про запас.
У гопників Іванів було неписане правило – вижити будь-якою ціною. Вони знали, що може наступити момент, коли виживати доведеться ціною здачі своїх принципів і пацанської честі. Але по поняттям братів – якщо тебе силою хоче зсучити міліція – піддавайся, здавайся, підписуй все. Головне – вижити, набратися сил і через певний час віддячити їм по повній. Та й на суді можна буде стверджувати, що з тебе силою вибили покази. Адвокат допоможе.
Іван спробував випити чай, але той виявився дуже гірким, і гопник не захотів його далі пити.
краще потрапити в пекло, ніж незаслужено жити в раю
На суд Івана завели через кілька днів. У приміщенні були десятки насуплених громадян, серед натовпу Іван помітив знайомого спеціаліста зі смертей, який їм з братами колись не раз допомагав. Того, який схожий на одного з тих мультяшних колобків, які ведуть слідство. Очевидно, що знайомий прийшов сюди не просто так, а щоб згодом передати інформацію братам, які й досі переховувалися на волі. Спеціаліст зі смертей передасть інформацію про життя.
Люди з кривими виразами облич волали Іванові в потилицю, звинувачували у всіх смертних, одна жіночка поцілила йому згустком слини в щоку. Не важливо, що ти доконечно знаєш про певну людину, – важливіше, що ти про неї думаєш. Тому плюй на неї, коли дозволяє дух натовпу і внутрішня лють. Іван дивився на цей броунівський рух і бачив замість облич порожнини, білі аркуші паперу, на яких просто не було жодних підписів. Я тут, а ви там, бо вас ше ніхто не підписав, думав Іван.
Зайшли судді й присяжні, почалися слухання. Сторона звинувачення відразу надала як доказ підписані Іваном кілька днів тому папери з зізнанням. Публіка жахнулася і зраділа водночас – масового вбивцю засудять! Кровожерливий, вогнежерливий – ти заслужив ще гіршого! Здавалося, народ по-щурячому запищав: «Розіпни його! Розіпни!»
До суду ніхто Іванові так і не показав ці папери. А про це Іван просив у худого – без довіри, але з шансом. Тому він подумав, що і його брати будуть вказані в зізнанні як співучасники злочину. До останнього моменту, поки суд ознайомлювався з новим доказом, Іван не знав, чи там фігурували його брати. Коли суддя вголос зачитав певні моменти невідомого Іванові тексту, виявилося, що І-раз та І-два у цих паперах виправдовуються, і через це з них повністю знімалася підозра. Без довіри, але з шансом.
Аркуші паперу лежали на столі судді, списані чужою рукою, кострубатим почерком, з неправильними переносами слів через рядок, але підписані Іваном. Він подумав: якщо моє життя – це розчерк чужої руки, то я вибираю пекло.
Там чесніше.
Він вирішив.
Він вибрав.
Краще потрапити в пекло, ніж незаслужено жити в раю.
діалог в суді
Іванові не дали зустрітися з адвокатом після того, як його побили, тому він прямо на суді прошепотів тому на вухо, що ці зізнання з нього вибили силою, і попросив винести це як доказ на користь його невинуватості.
Адвокат поглянув на нього якось злякано. Іван не зрозумів цієї міміки. А коли прийшла черга виступати адвокату, то той ні словом не зауважив, що з Івана вибили зізнання.
Хто повівся з гопником чесніше – той, хто хотів йому передати цигарки і зараз забив на прохання заявити про тортури, чи той, хто закрив очі на побиття, але прикрив його братів?
Згодом слухали багатьох свідків, жодного з них Іван ніколи в лице не бачив, вони всі йому в чомусь докоряли, звинувачували або підозрювали його у тому підпалі.
Поки вони виступали, Іван їх не слухав, він думав про аркуш паперу. Навіть якби він за все життя нічого не зробив, якби він залишив незаповненими рядки справ, в будь-який момент може виникнути ситуація, масовий психоз, тотальна машина, яка закидає твій один нещасний папірець доносами, списаними стосами звинувачень. Тобі не вибратися з-під цієї навали.
І ось дійшла черга захищатися самому Іванові. Суддя надав йому слово.
Внутрішньо Іван кричав, верещав, ніби мала дитина, в якої забрали цяцьку і в якої вже розколюється голова від крику, але вона не може зупинитися, реве й кричить. Дитина мала, вона – щира й чиста амеба, що скоро розвинеться, виросте і навчиться володіти емоціями, розрізняти правду від брехні, цінні знання – від шкідливих.
Але на людях Іван максимально стримувався:
– Поважний суд, вельмишановні присяжні, – почав Іван, він намагався говорити якомога державнішою мовою. – Клянуся казати правду і тільки правду. Я довго думав над цією промовою і хотів би, щоб ви нікого не звинувачували після вироку суду, яким би він не був.
