Землянка - Віктор Семенович Близнюк

назад, один раз — ковть! — і порожній кухлик летить через його плече прямо хлопцям у руки… Здорово! (І не знає солдат, що відтепер «гармаші» питимуть воду не інакше як по-танкістському, що й дома кидатимуть вони через плече і ложки, і свої штанці, і хоч не один гикне від материного стусана, та ніхто вже не виб’є цієї звички, як і хлопчачих згадок про геройського дядю — танкіста.)

Інколи у відкритий люк просувались довгі порепані ноги, широченні крила галіфе і нарешті — весь Яшка. Гвардії рядовий Деркач віддавав честь сержантові бронетанкових військ, і якщо механік охолоджував мотор, Яшка підсідав до нього ближче і за своє:

— Оце рулі повороту?

— Так точно, товаришу командир.

Яшка розправляв груди (жарт не жарт, а приємно, коли тебе командиром називають), серйозно розпитував далі.

— Береш рулі на себе — вліво поверта?

— Майже вгадали, товаришу командир.

— А це — зажиганіє?

— Еге ж, стартер.

— Не така вже й мудра штука, — підсумовував Яшка. — Вроді хетезе.

Танкіст добродушно сміявся, розплескував пілотку на Яшчиній голові, а Деркач, солідно хмурячись, натякав більш конкретно:

— До війни, якось у жнива, схопила різачка дядька Антона. Він тоді на хетезику лущував. Так от, упав чоловік на стерню, ну просто кінчається. Зупинив я безтарку, в село, кажу, везіть та швидше, бо тут йому й гимбель. Ну, повезли Антона, а я що — на трактор. І що б ви думали? Цілу норму одгахкав!.. Не вірите? Хай мені язик поприщить, коли брешу… Он хлопці скажуть.

Танкіст вірив, аякже, повністю вірив гвардійському хлопцеві, дозволяв йому посидіти за важелями, вмикати внутрішнє світло, та як тільки запускав мотор — дуже ввічливо відправляв Яшку на командирське місце, в башту: «Спостерігай, браток, щоб на міну, бува, не наскочили…»

Проводжали танкіста в суботу.

Вже ніч викотила волоський гарбуз на зоряне поле, вже впала роса на дрімотливий степ, коли орачі кінчили загінку, витягли на межу плуги, почистили їх і, глухі від утоми та гуркоту, зібралися йти у село. І тоді танкіст зупинив людей: «Що ж, попрощаємось, товариші… Завтра не приїду… На фронт відправляємось…» І хоч знали всі, що військова людина — це військова людина, що не сьогодні-завтра її можуть відкликати, але не вірилось: отак, неждано-негадано, розлучатися… Звикли до нього, як до рідного, як звикали колись до веселих трактористів, котрі цілий сезон ділили з ними хліб-сіль, пісні й тривоги.

Дітлашня обліпила танкіста, і дівчата протискувались до нього, і матері жалісно хлипали в хусточки. Бригадирка поцілувала солдата тричі, як сина перед дорогою: «Хай боронить тебе, сину, святая земля… У скрутну хвилину виручив нас, повік не забудемо», — і, заплакавши, схилилась вона на гарячий корпус танка.

Довго ще у прохолодній тиші чулося гримкотіння даленіючого Т-34. Поїхав танкіст. І повіз полонені ним серця хлопчаків, дівочі зітхання, невиказану материнську подяку…

Скільки й знав Яшка свого батька, той прокидався до перших півнів. Ще, як-то кажуть, чорти навкулачки б’ються, і темінь у хаті така, що краще не вставай — або лоба собі розсадиш, або в помийницю влізеш, а непотовкущий Гаврило схопиться, бувало, як на пожежу, пошкребе п’ятірнею груди, у шкарбани — човг, куфайчину на себе і бігом з хати. «О, вже поперся до конюшні старий сич! — буркне Ониська. — Ні тобі сну, ні спокою од нього». А Деркач блисне за вікном цигаркою, розсипаючи іскри, побухикає спросоння та й зникне у пітьмі. Навіть коли й не треба було йти до коней, не спалося Гаврилові. Встане серед глупої ночі, наробить гуркоту на все село: то сарайчик ладнає, то гримить кованими цебрами — воду носить у бочку, мовляв, розвидниться, будемо гній розкидати.

Хто жартома, а хто всерйоз казав у селі, що конюха Деркача колотить якась відьомська сила, ото й вештається чоловік у потемках. Так воно чи не так, Яшка не знав. Але останнім часом відчув хлопець, що й на нього, як ото колись на батька, почало находити. Тільки засіріє віконце в землянці — очі самі розплющуються. І якась тривога, неспокій закрадається в душу, наче він забув щось надворі, ну, приміром, — залити вогонь у кабиці. «А щоб тобі!..» — лається Яшка, натягує шинельку на голову, силує себе заснути, а хтось ніби стоїть над ним і легенько сіпає за плече: «Вставай, Яшко, вставай»…

Яшка тривожно підхоплюється, помацки знаходить двері й, ухкаючи, пірнає у щемку досвітню каламуть. Його трясе так, як тоді, коли з теплої вечірньої води раптом вискочиш на берег. Він мерзлякувато щулиться, продирає заспані очі, прислухається. Мовчить волога обважніла пітьма. Кап, кап — скрапує роса з набряклого листя. І знов — ні шерхоту, ні найменшого звуку. Все довкола немовби загусло й принишкло: і похмурі купки землянок, і високе блякле небо, і далекі синюваті крижинки — зорі. В усьому — спокій і тиша. Свіжість нового дня, що ось-ось гряде на землю.

За дашком халупки, де густішає морок, — якась двогорба копиця. То стоїть Трофейна. Вона теж дрімає, одвісивши коритцем ворсисту губу. Мабуть, почула Яшчині кроки, пирхнула, повернула голову, і в її олов’яному оці відбився щербатий місяць. «А-а-а! — сказав Яшка. — Так це ти, стара, чаклуєш! Сінце, значить, перетрубила і кличеш мене».

Яшка брав косу, ряднину і йшов до Інгулу. Коло Мартина, у затишку, він надибав низинку, де росла густа, як щітка безкостиця, дика лугова конюшина — головатень. Трава була листата, важка від роси, закурена болотним туманом; як би не вистудилось за ніч повітря, — тут, під зеленою периною, завжди було вогко й парко, тхнуло стоячою водою. Отже, спочатку відігрівалися ноги, а коли Яшка проходив першу «ручку», приємне тепло розливалося по всьому тілу.

Чомусь найбільше хотілося Яшці, щоб його за роботою уздріла Ольга; від Інгулу, балкою широкою, пливла-снувалася густа молочна пара, немов подружки-русалки стелили весільну фату; з білого сновиддя раптом зринала Ольга, йшла до нього, барвінком заквітчана, по росянистому лугу, а він, кваплячись, прокошував молодій стежину. Широкий змах, ривок — і коса м’яко підтинає траву, аж при землі