Землянка - Віктор Семенович Близнюк

— Чого стоїш, як засватана? — свекрушиним тоном спитала Деркачиха Ольгу, пошукала вільного місця й кивнула на плитку. — Вмощуйся. Не підгориш, бо забула, коли й топилося.

Ольга притулилася на краєчку плити. В землянці було напівтемно, немовби з чорних немазаних стін сочився морок і люди, що сиділи хто на лаві, хто на долівці, нагадували тіні. Якось холодно й незатишно було тут Ользі. Можливо тому, що вона відчувала на собі пронизливий погляд незнайомця — сухенького дідка в шинелі наопашку, в облізлій заячій шапці. Цього дідка, Гавриїла, як назвав його Вовка, Ольга бачила мигцем у Кудимовому дворі. А ось, поруч Гавриїла, і сам Кудим у кожушку і битих валянках. За ними, на короткій лаві, Василина і її дочка. Василина скидалася на монашку: чорна хустка на лоба, очі смиренно опущені, руки хрестом на грудях. Худенька Надійка, самі тобі кісточки, застигла в тій же покірливій позі. В обох запалі зеленкуваті щоки, гострі плечі, скорботно стулені вуста. «Що в них — моління чи похорони?» — подумала Ольга про Онисьчину компанію.

— Знать, оце та дівка, котру підкосило в степу? — спитав дідок, придивляючись до Ольги.

— Егеж, вона, — підтакнула Деркачиха. — Бог поклав, бог і підняв.

— Ваша правда, сестро, — мовив сухорлявий і по-отечеськи до Ольги: — Добре, дочко, що прийшла до нас. Знать, непорочне серце в тебе, істинний путь воно підказало. А коли, по сліпоті своїй, зблудила була, не за тими пішла, спаситель знак послав: «Вертайся! Не там шукаєш».

— Хай йому решето, такому знакові, — зашелестів у корзині Оврам. — До смерті прибило дівку.

— Брате Овраме! — крутнувся Гавриїл, шпигонув Диню гострим поглядом. — Ви серйозно прийшли чи щоб язиком гріхословить? — Виждав дідок, поки вмоститься вертлявий Диня, і знов розважно до Ольги: — Отець наш, дочко, суров, але й всемилостив. Тяжко карає заблудших та не без вороття. Хто спокутує провину в молитві й смиренні — з радостію приймає в лоно своє…

Ольга сиділа як на вуглинах, хоч і казала Ониська, що давно вже не топила в плиті. Їй було душно, немовби гарячою парою забивало подих. Вона поривалася встати, кинути: «Бувайте здорові!» — і шмигонути на вулицю, та якось незручно. «І понесло ж мене сюди!» — лаяла Ольга себе, дивуючись з того, як ловлять кожне слово гостроокого старця Деркачиха і всі Кудимівські. Ониська, та роззявила беззубий рот, щоки провалилися, не обличчя, а тільки два гачки — ніс і підборіддя. Василина з Надійкою — то погаслі свічки, приліплені до ослона. Лише дід Оврам раз у раз скрипів корзиною, веселенько блискав на свого балакучого суперника. А Гавриїл не вгавав:

— Дочко! Ось послухай мудру заповідь, послухай і вникни. «Світ лежить во злі, — сказано в заповіді, — шукайте царства небесного і правди його».

— Те-те-те! — підхопив Диня. — А я й сам збирався шукати. Думаю, візьму торбу за плечі та й у дорогу. Подибаю аж у Донбас до Павлуші. Там, кажуть, табаку-у-у… море. Як руб, так і пригоршня.

— А щоб ти язик проковтнув! — зірвалась Ониська. — Вижив з ума, деренчить, як розбитий казан.

— Кахи-ках, — пробухтів у рукав Кудим. — Воно, знаця, недарма йому ноги одібрало…

Диня не стерпів такої образи. Заборсався в корзині, силкуючись устати. Гукнув Ользі:

— Гайда, свашко, звідси! Їх після бринзи, бач, у небо тягне, а ми натщесерце й по землі рачкуємо.

Ольга зраділа (саме нагода тікати), хутенько підвела діда Оврама, і вони почовгали з темного погрібця. На вулиці Ольга легко зітхнула. Вечір хлюпнув їм в обличчя запашним, медово-солодким повітрям із степу.

За тиждень Микола-танкіст підняв на яр чималу ділянку — гектарів, мабуть, сорок. Ще один плуг дістали, але не там, куди посилали Оврама. Диня повернувся із Сасового ні з чим. І тоді Трояниха згадала про дядька, що приїжджав до них із «Червоної зорі». Раненько вона вибігла на шосе, попутною машиною дісталася до Кіровограда. А в село прибула на мотоциклі з новеньким, дбайливо упакованим плугом. З того дня криничуватці орали у три лемеші. Це була дивовижна картина: суне по степу сіре присадкувате чудовисько, похитує довгим хоботом, скрегоче вишкіреними зубами, вгризається в жилавий дерен; за танком — низочка плугатарів, закурених пилюкою, обпалених південними вітрами. Час від часу міняються плугатарі, й ті, що змінилися, безсило опускаються на ріллю, пересохлими губами припадають до відерця, в якому Олесь приніс джерельної води: «Пийте, тіточки, це з нашого колодязя, смачнішої немає ніде». А нова зміна орачів грудьми налягає на чепіги, вивертаючи скибами злежану землю. «То як, тихше поїдемо, на першій?» — питає Микола чорних, як сама рілля, жінок. «Ви нас не жалійте, — відказує Трояниха. — На повну давайте, нам аби вихопить більше. Бачите, скільки степу гуляє…» Водій-механік включає другу швидкість, і ще голосніше вищить колішня, ще квапливіше скаче граділь, розтинаючи лемешами скам’янілий пласт чорнозему.

Пройдуть одні гони, другі — заступають на варту нові орачі, лише танкіст беззмінно вариться в задусі, в чаду, в жаркій скреготливій коробці. Комбінезон аж димить, покороблені чоботи — немов колодки; як від дьогтю злипається чуб, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі. Та солдат, вчорашній хлібороб з Херсонщини (Яшка про все розпитав його), не дає собі спочину:

Тут, у тісному закапелку, танкіст не почуває себе самотнім. Цілий день поруч нього, у бойовому відділенні, чергує «обслуга» — криничуватські хлопчаки. Вони сидять тихенько, щільною купкою, терпеливо смажаться, немов горіхи на жаровні, вбирають очима кожний рух, кожний жест доброго чародія-танкіста, що ворожить над химерними залізячками. Вони ждуть щасливої хвильки, коли солдат, усміхнувшись, бренькне пальцями по гострому кадику, мовляв, непогано було б промочити горло, і тоді «гармаші» наперегінці кидаються до відра, що стоїть під баштою, обережно передають кухлик з водою і захоплено дивляться, як артистично п’є танкіст: відкине голову