Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Олекса витріщився. Дійсно, сей ватаг усе знає.

Гаряча, вся в парі, кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву — і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України.

Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання іди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема — вражіння дня.

— У мене билиси корови. Та онна уломила ріг.

— Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни.

Ватаг оприділив причину.

— Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш — боїт. А йк меш говорити «кипит», то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того.

Всі приймають це як віщання оракула, і, певне, ніколи не забудуть.

Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто–небудь зробить це голосніше, другий додасть співаночку:

Посію я руту–мнєту, Тую матриганю, Ой уже ж ми на вечері Та й по відриганню.

Молодші беруться до прятання: той полоче дійниці, той поніс псам їсти, той свиням.

— Шо єм нині?

— Дзеру.

— Дай дзеру.

— Там, у бербениці, бери.

— Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ще дійницю полагодити.

— Хе, сараки. Давно–сми не трембітав. Но–ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.

— А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.

За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, ґрунями, впала в звори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбанку й охотно слухає мелодію пальної зброї. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають — це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.

А над усім — трембіта. Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.

В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує ватра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось висякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, виспівуючи собі потихеньку:

Пішли вівці в полонину, Лиш єгнєта бліют. А шо наші вівчєрики В полонинці гіют? Ой я знаю, моя мамко, А шо вони гіют. Они сигє при ватерці, Білі ніжки гріют. Ой я знаю, моя мамко, Шо раненько встают Та білими волічками Ніжки обвивают. Ой я знаю, моя мамко, Коли вни лєгают, Та єк озмут трембіточки Та й затрембітают…

Ах, ці пісні, ці пісні… І хто їх складав, що в них усе так точно описано… От і зараз: хлопці сидять, коло ватри ноги гріють, а Микулка трембітає. Тихо точиться бесіда під звуки трембіти. Нікому не хочеться вставати. Але втома дає себе знати. Пора й на спокій, тим більше, що його так мало в полонинах.

— Ой, шос крижі ми ломит… Видев, шос буде.

Це старий пастух Гринь. Він найстарший тут віком і щовечора говорить цю фразу, все щось заповідаючи. Всі звикли й просто не чують, що він каже.

— Хлопці! — звертається ватаг до них. — Де мете спати? Хочіте на поддашшу, хочіте йгіт із пастухами.

Лукєн моргає Олексі:

— Йдім зо мнов…

Лукєн полюбив цього хлопця. Ретельний такий.

Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають.

Ніч була якась ясна, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різні контури й стали якимись безформними масами. Неначе колосальні чудовиська, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі.

Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі найлінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє.

Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…

Безшумно у своїх постольцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає — заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Вічна стіна одна — зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках — аби видко було.

— А ци моя ватерка не загасла? — любовно, як про дитину, говорить