Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке] - Мілорад Павіч

був великий і славний дід, що стояв одразу біля царя; добровільно відмовившись від виявленої йому честі, він був засуджений на вигнання, а на чужині впав у бідність і народив мене. Я ж, шукаючи ту давню дідову славу, так і не зміг її собі вернути. Кажу вам, що я — онук Адамів».

— Ви славите Трійцю, — промовив каган за вечерею під час одного з тостів, — а ми — єдиного Бога, про що написано у книгах. Чому се так?

На це Філософ відповів:

— Книги проповідують Слово і Дух. Якщо хтось один виказує тобі честь, а твого слова й духа не шанує, а інший хтось шанує усю трійцю, — хто з них двох виявляє тобі більшу честь?

Тоді єврейські посланці запитали: 

— Якщо так, поясни нам, як може жінка помістити у своєму лоні Бога, на якого вона навіть глянути не може, а куди вже народити його?

На це Філософ, показуючи на кагана і його першого радника, відповів:

— Якщо хтось почне говорити, що перший радник не знає, як догодити каганові, а останній його слуга вміє володарю і догодити, й шану скласти, — скажіть мені, як краще назвати такого: дурнем чи мудрим?

Тоді в полеміку вступили сарацини і запитали Костянтина Філософа про один звичай, з яким той познайомився ще у Самарі в сарацинського халіфа. Йшлося про те, що на всіх хатах, в яких жили християни, сарацини малювали знадвору образ диявола. На кожних християнських дверях була намальована чортяча голова. Сарацини, які давно вже намагались отруїти Костянтина, запитали його:

— Чи можеш ти, Філософе, розуміти, що це значить?

І він сказав:

— Я бачу диявольські образи й знаю, що всередині там живуть християни, а що чорти не можуть жити з ними разом, то й утікають вони на вулицю. А там, де таких зображень знадвору немає, живуть вони всередині, разом з людьми...

Друге християнське джерело про хозарську полеміку дійшло до нас у вигляді дуже погано збереженої легенди про хрещення Києва в X столітті. З тої легенди, де між учасниками київської полеміки про три релігії згадується й Костянтин Філософ — Кирило (який жив, проте, на сто років раніше), прозирає документ, у якому початково йшла мова про хозарську полеміку. Якщо відкинути всі нашарування й пізніші редакції з X і наступних століть, то відомості про хозарську полеміку в згаданому документі мали характер приблизно такий.

Один із хозарських каганів, який завжди мав щастя в війнах з печенігами та греками і який забрав у них із боєм Херсонес (Керч у Криму), покинув військову справу і почав мирне життя. Він хотів, щоб у нього було стільки жінок, скільки воїнів він втратив у боях. «Мав він багато жон, — каже одна із версій тої легенди, видана в Венеції у 1772 році сербською мовою, — бажаючи ж мати їх з кожної віри, він не лише поклонявся різним ідолам, але, через ту свою пристрасть до жінок і наложниць, і сам хотів сповідувати різні віри». Тоді й посходились до нього посланці з різних земель (греки, араби, євреї), щоб якомога швидше навернути його в свою віру. Це джерело каже, що в полеміці, яка розгорнулася при дворі хозарського кагана, єврей і сарацин мали дещо менший успіх, ніж Костянтин Філософ, посланець грецьких царів. Проте каган усе ще вагався й ніяк не міг прийняти остаточного рішення. Вирішальною для полеміки стала участь у ній якоїсь каганової родички, в якій можна розпізнати хозарську царівну Атех, відому нам з третього джерела. Її люди підмовили кагана послати їх межи євреїв, греків і сарацинів, щоб серед них довідатись про справжню суть кожного вчення. І коли та «жіноча» місія повернулася, християнство було запропоноване як найбільш відповідна віра, а посланці відкрили каганові, що його родичка, людьми якої вони є, уже давно перейшла в християнство.

Третє джерело, яке займається християнськими джерелами про хозарську полеміку — Даубманус — вважає, що така звістка налякала кагана. А після того, як каган довідався, що християни, так, як і євреї, шанують Старий Завіт, щастя перейшло на бік єврейського посланця. Коли ж це підтвердив і Костянтин, каган зовсім перейшов на сторону якогось ромея, який втік до хозарів із Греції й твердо відстоював юдаїзм.

— З-поміж нас трьох, що тлумачать твій сон, — сказав той ромей каганові, — вам, хозарам, нема чого боятися тільки мене, рабина. Бо за євреями не стоїть ані халіф під зеленими вітрилами свого флоту, ані грецький василевс із хрестом над військами. За Костянтином Солунським приходять списи й коні, а за мною, єврейським рабином, — покривала для молитви...

Так говорив рабин, і каган уже зовсім був готовий прийняти його сторону, але тут в полеміку втрутилася царівна Атех і ще раз змінила весь хід розмови. Та вирішальна промова, з якою Атех звернулась до єврейського учасника хозарської полеміки, звучала так:

— Кажеш ти: хто шукає розкошів, хай повернеться до Півночі, хто шукає мудрості — до Півдня! Чому ж, скажи, ці солодкі й мудрі речі промовляєш ти до мене тут, на Півночі, забувши про Мудрість, яка чекає на тебе в землях твоїх батьків? Чому ти не там, де світло відкладає свої яйця, де століття зачіпаються за століття, де можна напитися кислого дощу з Мертвого моря і цілувати пісок, що тече косим струменем замість води з єрусалимських джерел, мов натягнута золота нить ? А ти кажеш, що мені сниться темна ніч, і тобі одному видно, як світить місяць. Нащо говориш це?

Ще один тиждень змілів і збіг. Протратив свій найвеличніший день, про який ти кажеш, що починається він в Палестині, той день, що ревно оберігався аж до сьогодні, а тепер прийшла черга й на нього. Віддає його неохоче, ділить по хвилинах. Візьми свою мить, візьми свою Суботу і йди. Йди до Мудрості і скажи