Чи це людина - Прімо Леві
Кун не має розуму. Хіба Кун не бачить грека Беппо на сусідніх нарах — йому двадцять років, післязавтра він піде у газову камеру і знає про це, а тепер лежить собі, втупившись у лампочку, нічого не кажучи і нічого вже не думаючи? Хіба Кун не знає, що наступного разу буде його черга? Хіба Кун не розуміє, що того жахіття, яке сталося нині, ніколи більше не зможе зцілити жодна спокутна молитва, жодне прощення, жодне каяття провинних — цьому не зарадить ніщо з того, що може зробити людина?
Якби я був Богом, я б виплюнув Кунову молитву на землю.
Краус
Коли дощить, хотілося б мати змогу поплакати. Листопад місяць, дощ падає вже десять днів, і земля стала схожа на дно болота. Усе, що зроблене з дерева, пахне грибами.
Якби я міг ступити десять кроків ліворуч, там є навіс, я б сховався від дощу; мені було б досить мішка, щоб прикрити собі спину, або ж навіть сподівання, що я зможу висушитись біля вогню, чи навіть сухої ганчірки, щоб запхати під сорочку. Я міркую над цим, махаючи лопатою, і доходжу висновку, що у цей момент суха ганчірка справді могла б зробити мене щасливим.
Мокрішими за нас вже бути не можна; треба тільки намагатися якомога менше рухатися, а насамперед не робити інших рухів, ніж досі, щоб ще якась частина шкіри не ввійшла непотрібно в контакт з мокрим і холодним одягом.
Щастя ще, що нині нема вітру. Як не дивно, але чомусь весь час маєш враження, що нам щастить, що якась обставина, може, й дрібничкова, утримує нас на краю розпачу і дозволяє жити. Дощ іде, але вітру нема. А буває, що дощить і дме вітер; але ти знаєш, що нині ввечері тобі випаде додаткова порція баланди, тому нині ти теж якось можеш дотягти до вечора. А трапляється й гірше: коли дощ, і вітер, і звичний голод, і в такий момент думаєш, що якщо доведеться, якщо ти більше нічого не відчуєш у своєму серці, крім страждання й туги, — як це іноді буває, коли тобі здається, що ти на самому дні — якщо захочеш, у будь-яку мить можеш кинутися на електричну огорожу або під поїзд в русі, і тоді дощ припиниться.
Нині від самого ранку ми грузнемо в багні, розставивши ноги, не витягаючи стоп з двох ям, які утворились у в’язкому ґрунті, похитуючи клубами при кожному ударі заступа. Я стою посередині котловану, Краус і Клаузнер — на дні, а Ґунан наді мною, на рівні земної поверхні. Тільки Ґунан може озирнутися навколо і час від часу односкладовими словами попереджає Крауса, залежно від того, хто проходить дорогою, що треба наддати темпу або ж що можна перепочити. Клаузнер працює киркою, Краус перекидає лопатою землю мені, а я поступово перекидаю її Ґунанові, який зсипає її на купу збоку. Інші, мотаючись туди-сюди, возять цю землю тачками невідомо куди, і нас це не цікавить, бо нині світ наш обмежився до цієї ями з болотом.
Краус трохи не туди вдарив лопатою, шмат болота злетів угору і розплющився мені об коліна. Таке він робить не вперше, і, особливо ні на що не сподіваючись, я нагадую йому, щоб був уважніший; він угорець, німецьку розуміє дуже мало, а французької не знає взагалі. Він височенний, носить окуляри, у нього чудернацьке, дрібне, перекошене обличчя; сміється він якось по-дитячому, а сміється часто. Він працює занадто багато і занадто енергійно; він ще не навчився нашого потаємного мистецтва на всьому економити — на подихах, на рухах, навіть на думках. Він ще не знає, що краще дати себе побити, бо від побоїв рідко вмирають, а від виснаження таки вмирають, причому вмирають важко, а коли ти починаєш це розуміти, буває занадто пізно. Він ще думає… о, ні, бідолашний Краус не міркує раціонально, це все радше через ту тупу порядність дрібного службовця, яку він приніс сюди з собою, і тепер йому здається, що тут так само, як на волі, де працювати почесно і правильно, а ще вигідно, бо всі кажуть: що більше працюєш, то більше заробляєш і більше їси.
— Regardez-moi ça!… Pas si vite, idiot! [60] — лається Ґунан згори; тоді згадує, що треба перекласти німецькою: «Langsam, du blöder Einer, langsam, verstanden?» [61] — Хай Краус, якщо хоче, замучує себе роботою до смерті, але не нині, коли ми працюємо ланцюжком і ритм нашої роботи залежить від нього.
Ну ось, у карбідному цеху лунає сирена, англійські військовополонені йдуть геть — значить, тепер пів на п’яту. Потім пройдуть українські дівчата, і тоді буде п’ята година, ми зможемо випростати спину, і від відпочинку нас відділятимуть тільки зворотний марш, переклик і перевірка на вошивість.
Підходить пора збору: Antreten — «Шикуйся» лунає звідусіль; і звідусіль тягнуться заболочені опудала, потягують закляклі кінцівки, заносять знаряддя в бараки. Витягаємо з ями ноги, уважаючи, щоб болото не засмоктало взуття, і йдемо, хитаючись та стікаючи водою, шикуватись для зворотного маршу. Zu dreien, по троє. Я намагаюся підібратись ближче до Альберто, нині ми працювали окремо і мусимо спитати один одного, як пройшов день; але хтось вдарив мене в живіт, я опинився ззаду — і диви-но, якраз коло Крауса.
Вирушаємо. Капо суворим голосом відбиває крок: «Links, links, links» — «Ліва, ліва, ліва»; спочатку болять ноги, а потім ми поступово зігріваємося, і нерви розслабляються. Нині ми теж пробрели крізь кожну хвилину цього дня, який вранці здавався непереможним і вічним; тепер він скінчився і відразу забувся, це вже більше не день, він не залишив жодного сліду в нічиїй пам’яті. Ми знаємо, що завтра буде так само, як нині — може, дощ буде сильніший чи слабший, а може, ми вже не копатимемо землю, а підемо в карбідний цех звантажувати цеглу. А може, завтра скінчиться війна, або всіх нас повбивають, або переведуть в інший концтабір, або ж відбудеться одна з тих великих перемін, які, відколи концтабір є концтабором, незмінно вважаються неминучими й певними. Але хто б серйозно думав про завтрашній день?
Пам’ять — дивовижний інструмент; відколи я в концтаборі, мені в голові крутяться два рядки, написані колись давно одним моїм другом:
… й настане врешті день, коли
нічого значити не буде слово завтра.
Тут якраз так і є. Знаєте, як сказати «ніколи» табірним жаргоном? «Morgen früh», завтра вранці.
А тепер настала пора links, links, links und links — пора, коли не можна збитися з кроку. Краус незграбний, він уже дістав стусана від капо, бо не вміє йти шерегою; аж ось