Чи це людина - Прімо Леві

Жоден німець не міг забути, що ми були на іншому боці — на боці тих жахливих сіячів смерті, що борознили німецьке небо як господарі, недосяжні для загороджувального вогню, що трощили їхні споруди, перетворюючи обладнання на металобрухт, щоденно несучи руйнацію навіть у їхні домівки, раніше недоторканні домівки німецького народу.

А ми були вже занадто виснажені, щоб боятися по-справжньому. Ті нечисленні з нас, хто ще зберіг здоровий глузд і здатність судження, черпали з бомбардувань нову силу і надію; ті, кого голод ще не довів до безповоротної апатії, часто користувалися моментами загальної паніки і робили подвійно сміливі наскоки (адже крім прямої небезпеки від нальотів, крадіжки в умовах надзвичайного становища карались повішанням) на фабричну кухню та склади. Але більшість терпіла нову небезпеку і нові злигодні з незмінною байдужістю; то не була свідома покірність долі, а глуха закляклість приборканих побоями тварин, яким ці побої вже не завдають болю.

Для нас доступ у броньовані бомбосховища був заборонений. Коли земля починала тремтіти, ми очманіло і спотикаючись брели крізь їдку димову завісу аж до розлогих пустирищ, безплідних і брудних, які належали до території Буни; там ми нерухомо лежали один на одному, мов трупи, але відчуваючи миттєву насолоду від тимчасового спочинку тіл. Байдужими очима ми спостерігали, як навколо нас здіймаються стовпи диму і вогню; у перервах між вибухами, сповнених легкого погрозливого гудіння, відомого кожному європейцеві, ми підбирали зі сто разів стоптаної землі хирляві стебла цикорію чи ромашки і довго жували їх у тиші.

Після закінчення тривоги ми поверталися звідусіль на свої місця — німе, незліченне стадо, звикле до лютування людей та речей, — і знов бралися за свою звичайну, звично зненавиджену роботу, а тепер ще й явно марну і безглузду.

У цьому світі, що його з кожним днем дедалі глибше струшував дрож близького кінця, серед нових страхів і нових сподівань, в умовах періодичного посилення утисків, мені трапилося зустріти Лоренцо.

Історія моїх стосунків з Лоренцо водночас довга і коротка, проста і загадкова; це історія періоду і стану життя, що їх вже стерла наша теперішня реальність, і тому я не думаю, що її можна зрозуміти по-іншому, ніж так, як нині розуміють легенди і події найдревнішої історії.

Якщо йдеться про конкретні факти, то їх небагато: цивільний робітник-італієць впродовж шести місяців приносив мені щодня шматок хліба і залишок свого раціону; подарував мені свій полатаний светр; написав від мене листівку до Італії і передав мені відповідь на неї. За все це він не попросив, ані не прийняв жодної віддяки, бо був добрий та простий, і не вважав, що добро треба чинити задля віддяки.

Не варто думати, що це мало. Мій випадок не був єдиним; як вже говорилося, багато хто з нас підтримував різноманітні стосунки з цивільними і черпав з них засоби для виживання; але то були зовсім інші стосунки. Наші товариші говорили про це тим самим повним двозначності і натяків тоном, яким світські чоловіки говорять про свої стосунки з жінками: тобто, як про пригоди, якими вони мають повне право пишатися і які вони хочуть зробити предметом заздрощів інших, але які навіть для найрозбещеніших залишаються на межі дозволеного і прийнятного; тому некоректно і недоречно говорити про них з надто великим задоволенням. Так само розповідають про своїх цивільних «покровителів» і «друзів» гефтлінги: з показною стриманістю, не називаючи імен, щоб не скомпрометувати їх, а також і насамперед тому, щоб не з’явилися небажані суперники. Найдосвідченіші, професійні спокусники, як‑от Анрі, взагалі про це не говорять; вони оточують свої успіхи аурою двозначної таємниці і обмежуються натяками і недомовками, розрахованими на те, щоб створити серед слухачів невиразну і бентежну легенду про те, що вони тішаться милістю безмежно могутніх і щедрих цивільних. Це має конкретну ціль: слава везунчика, як ми вже згадували, приносить неабияку користь тому, хто вміє себе нею оточити.

Репутація спокусника, «організованого», викликає водночас заздрощі і насмішку, зневагу і захоплення. Того, хто прилюдно їсть «організований» харч, дуже суворо осуджують; це вважається не тільки очевидно нерозумним вчинком, але й великою безсоромністю і нетактовністю. Так само нерозумно і нахабно було б питати: «хто тобі це дав? звідки ти це взяв? як тобі це вдалося?» Такі запитання ставлять тільки Великі Номери, дурні і безпомічні невдахи, які не знають табірних правил; на такі запитання не відповідають, або ж відповіддю буде «Verschwinde, Mensch!», «Hau’ ab», «Uciekaj», «Schiess’ in den Wind», «Va chier» — тобто один з багатьох еквівалентів виразу «Забирайся геть», якими такий багатий табірний жаргон.

Дехто, буває, зосереджується на складних і терплячих розвідувальних операціях, намагаючись з’ясувати, хто є той цивільний або група цивільних, до яких примазався той чи той, а тоді різними способами пробує зайняти його місце. З цього виникають безконечні спори про першість, які невдатник сприймає з тим більшою гіркотою, що вже «оброблений» цивільний майже завжди є прибутковішим, а насамперед безпечнішим, за цивільного, який вступає з нами в контакт вперше. Цей цивільний вартує набагато більше, з очевидних емоційних і технічних причин: він вже знає основні правила «організації», усвідомлює її ризик, а крім того, він вже довів, що спроможний подолати кастові перепони.

Адже для цивільних ми недоторканні. Більш чи менш усвідомлено, зі всіма відтінками, від зневаги до співчуття, цивільні гадають, що нас прирекли на це наше життя і довели до цього нашого стану тому, що ми, мабуть, заплямували себе якоюсь таємничою і дуже серйозною провиною. Вони чують, що ми розмовляємо багатьма мовами, яких вони не розуміють і які для їхніх вух звучать гротескно, мов крики тварин; вони розуміють, що ми доведені до ганебного стану рабів, позбавлені волосся, честі та імені, що нас щодня б’ють і з кожним днем ми стаємо жалюгіднішими, а в наших очах вони ніколи не бачать проблиску непокори, віри чи внутрішнього сумиру. Вони знають нас як злодіїв і зрадників, брудних, обдертих і голодних, і, плутаючи причину з наслідком, вважають, що ми заслуговуємо на наш жалюгідний стан. Хіба наші обличчя можна розрізнити? Для них ми просто Kazett, однина середнього роду — концтабір.

Ясна річ, це не перешкоджає багатьом з них кинути нам іноді шматок хліба або картоплину, або ж після роздачі супу для цивільних на фабриці віддати свій казанок, щоб його добре вишкребли і віддали помитим. Вони йдуть на це, щоб не бачити навколо себе набридливих голодних поглядів, або ж через миттєвий імпульс людяності, або ж з простої цікавості побачити, як ми збігаємося звідусіль, б’ючись один з одним за шматок, по-звірячому нестримно, аж поки найсильніший його не вхопить і не пожере, а тоді всі інші, спіймавши облизня, шкандибають геть.

Так от, між мною і Лоренцо нічого такого не було. Якщо взагалі є якийсь сенс у тому, щоб з’ясовувати причини, з яких саме я, серед тисяч інших мені подібних, зміг витримати випробування, я думаю, що саме Лоренцо я завдячую тим, що нині я живий; і не стільки через його матеріальну допомогу, скільки через те, що його присутність, те, як він дуже просто і легко чинив добро, нагадувало