Дощило птахами - Жослін Сосьє
Із листів поставало все минуле життя із пропущених побачень, поразок та непорозумінь, і найскладнішим періодом виявилися шість років, упродовж яких близнючки не мали від Теодора звісток. Він залишив Метісон, не маючи наміру повертатися, адже вважав, що дівчата потонули у Чорній Річці. А сестри вважали, що він у Торонто. Ці шість років окреслили подальше життя. Перші незграбні кроки без вороття визначили умови існування кохання на трьох. Помилки часто згадувались у листах. І як ми могли заблукати на рівнобіжних стежках?
Коли Енджи виповнилось вісімнадцять, вона з першим-ліпшим музикою втекла до Торонто, сподіваючись знайти Теодора там. Проте насправді він був на тисячу кілометрів східніше — працював докером у техаському Порт-Артурі[10]. Двома роками пізніше він наважився піти назустріч примарам і вийшов із потягу на станції в Метісоні. Проте Марджи вже мешкала у Кочрейні, будучи заміжньою за дрібним крамарем; Енджи марно чекала на Теодора в Торонто.
— Але ж Енджи була вільна, вони ж могли одружитися, хіба ні? — дратувалась фотограф.
— Звичайно, могли, однак він і Марджи кохав.
— То нащо Марджи взяла шлюб у Кочрейні?
— Щоб звільнити шлях для сестри.
— Агій!
На думку фотографа, історія аж надто заплуталась, проте музейницю любовні ускладнення, здавалося, тішили. Навіть щоки її порожевіли, а очі сяяли, мов скляні кулі на сонці.
Однак заплутана історія мала свою перевагу — вона роз'яснювала головну загадку Пожогів. Що тримало юного Бойчука упродовж шести днів блукань? «Кохання, звичайно, кохання, — міркувала фотограф, — коханням завше пояснюють незбагненне». Вона ще не звикла до нового імені Бойчука, проте легко уявляла, як юний і закоханий Теодор плентається вздовж димучої Чорної Річки у пошуках дівчат. Картини із серії «Довгокосі юнки» нарешті набули сенсу — Марі-Денеж, виявляється, мала рацію щодо плоту, який ледве тримався на скипілій чорній воді. Теодор справді це бачив. Допомогти він не міг, тож кілька днів блукав у відчаї, намагаючись відшукати близнючок.
Це було більше, ніж фотограф очікувала від зустрічі в музеї. Бо прийшла лише перевірити передчуття. А поверталася з повністю відновленою історією старої, через яку вв'язалась у розвідини.
Старенька із Гай-Парку була однією з тих довгокосих юнок. Міс Салліван миттю впізнала її. Спочатку на полотні, де одна із близнючок позувала шістдесятирічною, а потім на малюнку, де вона лежала поруч із сестрою.
— Сто два роки, їй було тоді сто два — ви собі уявляєте?
У людей, які всміхаються нечасто, усмішка неймовірно гарна — ніби освітлює все обличчя. Усмішка міс Салліван спалахнула веселим сонцем.
— Енджи завжди була задиракою — любила розваги.
Міс Салліван зраділа звістці про те, що Енджи жива.
Давно нічого про неї не чула. Колишня славетна мешканка не з'являлась у Метісоні, а листів для Бойчука на залишали вже більше двадцяти років.
Звістка про смерть Теодора її не здивувала.
— Він усюди носив смерть за собою.
Та все ж це означало, що зібрання музейниці можна було завершувати. Зошит «Е.П. — М.П. — Т.Б.» був останньою з відкритих справ. Нової вона не сподівалася.
— У наші дні кохання завжди розділене.
Фотограф залишила музей із полегшою. Життя нещасної, яка так і не знайшла того, що шукала, скидалося на катастрофу.
Їх огортає неспішність. Час видовжує кожен рух, кожну думку. Чарлі лежить на лівому боці, звисаючи над Марі-Денеж, яка насолоджується пестощами. Його руки лагідні й сильні. Їх цікавлять її коліна та кісточки — руки Чарлі пильні, вони не пропускають нічого, пливуть стегнами, запливають усередину, поволі, неспішно, систематично пестять, торкаються, мнуть і сахаються, сягнувши сідниць та пагорбу з букетиком.
Чарлі схиляється нижче. Голова зі скуйовдженим білим чубом ніби вдихає пахощі її тіла. «Ти пахнеш ваніллю», — шепоче він, занурюючи обличчя в її волосся. Потім ховає вуста в її шиї, сповзає нижче, до пліч, всотує аромат пахв. «Ти пахнеш весною», — каже він, і вона усміхається. «А ти пахнеш зимою», — відказує, і вони вдвох підсміюються, пригадавши різкий дух лляної білизни, що діймав їх усю зиму.
Велика голова Чарлі спускається уздовж грудей, пірнає в западину поміж перс — двох невеличких порожніх міхів, — і ніжно пестить їх пальцями, та поволі рухи стають вправнішими, щедрішими, а він спускається нижче, цілує, вивчає, залишаючи свій теплий подих на дослідженій шкірі. Марі-Денеж дозволяє вдихати себе, мов зірвану квітку, мов воду, яку зараз вип'ють. Дозволяє теплому подихові Чарлі огорнути, заполонити себе.
Ось він нарешті над животом. Він м'який і приємний на дотик, а ще пахне корицею, — зауважує Чарлі, зупиняючись на пупку та його ароматі свіжого ґрунту; аж раптом під шкірою він помічає фіалковий рубчик, який приховує давню