Дощило птахами - Жослін Сосьє

самий час, у те саме місце, — очима шукаючи пана, що дивився на неї з того самого місця. Солодка гра могла тривати роками — і жоден не перетнув би останню межу. Проте спостережниця не складала зброю. Нотувала усе. Зміну зачіски, появу декольте, накрохмаленого комірця, зближення контактів, доторки, ніжні погляди, а коли знову з'являлася можливість перетнути лінію заборони, вона відчувала захоплення і не знаходила собі місця, гадаючи: дасть він відповідь на листа чи ні? А якщо пан у свою чергу складе листа, якщо відбудеться побачення при місячному сяйві, якщо будуть палкі поцілунки, взаємний обмін обіцянками, наступні побачення і поцілунки — що зробить чоловік, ошалілий від люті, болю і прикрощів? Вона міркувала про це десятками сторінок, а фотограф, читаючи ці міркування, розуміла, що турбувало стару діву найбільше: здійснившись, кохання вже не належало їй.

Нарешті зошит «Ж.Р. — (скривавлене серце) — І.Т.» завершився, і Ж.Р., замість боротися з ревнощами чоловіка, задовольнилась одним-єдиним жагучим побаченням.

Один із зошитів вирізнявся з-поміж решти. Авжеж, на ньому також кривавилось серце, а за серцем — монограма «Ж.М.», але замість другої монограми стояв знак запитання.

— Я так і не дізналася, кого вона кохала, — пояснила міс Салліван. — Вона, безперечно, була закохана. Отой відсутній вираз — ніби весь час не помічала, де вона є. Я перебрала всіх навколо неї у пошуках чоловіка, що заволодів її серцем. Упродовж кількох років ходила за нею — на залізничну станцію, на пошту, всюди, — сподіваючись, що надійде лист і з'явиться незнайомець, але — нічого. Вона померла, не розкривши своєї таємниці — так, ніби чекала на когось, хто не з'явився, навіть на похорон. А я там була і не помітила жодного засмученого чоловіка — за винятком її батька. Вона померла, проплакавши тридцять років. Кажуть, то був плеврит. Вдала назва[9]. І жодного натяку на самогубство. Це найсумніша історія у моєму зібранні.

На обкладинці останнього зошита фотограф побачила три монограми — Е.П., М.П. і Т.Б. Вони обкручувались навколо серця, проколотого двома стрілами.

— Він кохав їх обох.

Що ж — ось перед нею історія двійнят Полсон і Бойчука, яку сувора міс Салліван плела своїм щільним письмом, відколи юна Вірджинія помітила Енджи Полсон у віконці крамниці. Останній запис у зошиті було датовано минулим роком, коли до музею завітала фотограф у пошуках інформації про вцілілих після Великих Пожогів, зокрема про Бойчука. «Невже у цієї панянки послання до Теодора? — дивувалась музейниця. — Невже Енджи довірила свого листа іншій жінці?»

Фотограф гортала зошит, збираючи окремі фрази, — достатньо, аби зрозуміти безнадійність цього кохання. Кожен і кожна немов оберталися довкола кохання, тримаючись на відстані і водночас не маючи сил розлетітися. Гра не припинялася, громадились невдачі, на зустрічі ніхто не встигав. Юна Вірджинія стежила, поки не постаріла. Й зі щільного потоку рядків постійно виринало одне запитання: «Коли ж Теодор обере?»

— Теодор?

Фотограф здивувалася: як, іще одне ім'я?

На конвертах значилось ім'я Теодора Бойчука. «Теодор Бойчук, до запитання, Метісон, Онтаріо». Часом видовженими елегантними літерами, а іноді — по-дитячому заокругленим письмом: близнючки не мали нічого спільного — ні норову, ні руки.

— Так його звали насправді.

Листи, що чекали «до запитання», звивались у нитку, яка скріплювала історію. Від уваги юнки Вірджинії не приховалося жодного. Щодня вона казала батькам, що йде по листи, а на пошті, оскільки всі знали, що вона обожнює книжки, а отже, вміє читати — чим у Метісоні міг похвалитися далеко не кожен, — її просили прочитати лист, а часом і скласти відповідь. Навіть директорка пошти, також не вельми грамотна, взяла за звичку перекладати на юнку офіційну кореспонденцію. Крок за кроком Вірджинія підібралась і до сортування листів, що дозволило причаститися дивовижним танком на трьох — щораз у двох листах «до запитання».

До зошита вона нотувала дату і місце перекреслення марки кожного з двох листів — зазвичай відстань становила приблизно два дні, адже перший летів із Торонто, а другий з Кочрейну — а також записувала дату прибуття на залізничну станцію чоловіка, якого вона впізнавала відразу. Високий похмурий дядько прямував до готелю, залишав там багаж і зразу ж ішов на пошту забирати свої листи. Усе ретельно занотовувалося. Одяг, хода, час, проведений у готелі, те, як він хитав головою, дякуючи за листи, — проте не казав ані слова, саме так: ще юна тоді стара діва ніколи не чула, щоб він говорив.

Листи вона читала, аякже! А як інакше простежила б за історією, що не мала жодного іншого свідка? Майстерно цупила, розкривала над парою, переписувала великі уривки до зошита, після чого повертала листи запечатаними, готовими до надсилання.

«Любий Федоре» — починались вони зазвичай, або ж: «Любий Федьку». «Пестливе скорочення імені «Теодор», — пояснила музейниця. Енджи легше давалося «любий Федуню», а Марджи трималася «любого Федора», хоча подеколи форми звертання змінювались.

— Бо обидві кохали його.

У листах, що надходили до Метісона, про побачення не йшлося, натомість згадувались давніші зустрічі, інші листи (отримані або втрачені), зміни адрес — найчастіше у Теодора, який, вочевидь, будинку не мав і тинявся з місця на місце залежно від роботи, — і жінки були змушені постійно плентатись лабіринтом пошт уздовж залізниць у різних куточках Онтаріо — часом вони скаржились на це у листах. Коли ж ти нарешті осядеш?

Листи складались із вражаючих зізнань та відмов. То Енджи писала «любому Федуні», що її сестрі Марджи не жити без його кохання, то Марджи схоплювалась і просила «любого Федора» забути її, бо вона вийшла