Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Мартін був завзятий і витривалий, і в нього вистачило б упертості цілими роками годувати цю машину в такий спосіб. Але він спливав кров’ю, і боротьба мала скінчитися через кілька тижнів. З кожним тижнем рахунок за помешкання й харчі наближав день його банкрутства, а поштові витрати на сорок рукописів ще більше сприяли цьому. Він уже не купував книжок, заощаджував на кожній дрібниці, щоб як-небудь віддалити неминучий кінець; але ощадним він бути не вмів і на цілий тиждень прискорив розв’язку, давши Мерієн п’ять доларів на плаття.
Він боровся в темряві, без поради й без заохоти, перед лицем одчаю. Навіть Гертруда почала поглядати на нього скоса. Спочатку вона, як добра сестра, дивилась крізь пальці на це його, мовляв, дурисвітство, але, бувши до того ж сестрою дбайливою, згодом занепокоїлась. Тепер їй здавалося, що його дурисвітство переходить у божевілля. Мартін завважував це її ставлення і мучився від нього більше, ніж від одвертого глузування Бернарда Хігінботема. Мартін вірив у себе, але був самотній у своїй вірі. Навіть Рут не поділяла цієї віри. Вона хотіла, щоб він цілком віддався навчанню і, хоч одверто не засуджувала його літературних спроб, але ніколи їх і не схвалювала.
Досі Мартін ще ні разу не показував їй того, що писав. Він не зважувався на це з якоїсь особливої делікатності, та й знаючи, як багато працює вона в університеті, не хотів забирати в неї час. Але, одержавши диплом, Рут сама попросила Мартіна показати їй щось із його творів. Мартін і зрадів, і злякався. Перед ним же був фахівець. Вона бакалавр мистецтв, вивчала літературу у видатних професорів. Можливо, редактори теж досвідчені судді, але вона не зробить так, як вони. Вона не надішле йому бланк з трафаретною відмовою і не скаже, що хоч його твору й не прийнято, проте він не позбавлений певної цінності. Вона говоритиме з ним, як щира, чутлива людина, з властивою їй жвавістю та бистрістю розуму, а головне, хоч крайчиком ока побачить справжнього Мартіна Ідена. З його творів вона пізнає його душу й серце, збагне дещо з його мрій, відчує силу, що криється в ньому.
Мартін відібрав для неї кілька других примірників своїх оповідань і після деякого вагання додав ще «Пісні моря». Одного червцевого дня вони вирушили на велосипедах за місто у бік гір. Це вдруге вони вибиралися вдвох на прогулянку, і, їдучи дорогою, вдихаючи тепле запашне повітря, в яке вливав прохолоду свіжий морський вітрець, він усім серцем відчував, як чудово й доладно збудований світ, як добре жити в ньому й любити. Велосипеди вони лишили край дороги, а самі піднялись на брунасту вершину пагорка, де від спаленої сонцем трави віяло живлющим жнивним духом.
— Вона вже зробила своє,— мовив Мартін, коли Рут умостилась на його піджаку, а він сам простягся просто на теплій землі. Приємний запах трави долинав йому до мозку і розбурхував потік думок, що переходили від поодиноких фактів до узагальнень. — Вона здійснила вже своє призначення, — казав він далі, чуло торкаючись сухої трави, — Вона прокинулась до життя під вологою зимових злив, боролася з першими весняними хуртовинами, цвіла й вабила до себе комах та бджіл, розкидала своє насіння і, виконавши свій обов’язок…
— Чому ви дивитесь на все так страшенно практично? — перебила його Рут.
— Та, певно, тому, що вивчаю теорію еволюції. Щиро кажучи, у мене ж це тільки розкрилися очі на світ.
— Проте мені здається, що ви перестали бачити красу, ставши таким практичним. Ви руйнуєте красу, як хлопчик, що ловить метеликів і стирає пилок з їхніх чудових крилець.
Він похитав головою:
— Краса має своє значення, але досі я цього не розумів. Просто я вважав красу красою, та й годі, і не думав, що в неї є якийсь глибший сенс. Я не розумів, що воно таке, краса. Але тепер я розумію чи, вірніш, починаю розуміти. Ця трава стала для мене куди прекрасніша, відколи я знаю, чому вона така, відколи я довідався про всю ту приховану дію сонця, дощу й землі, яка потрібна була, щоб на цьому пагорку виросла трава. В історії ж бо кожної травинки є своя романтика і навіть пригоди. Думка про це бентежить мене. Коли я уявляю собі гру енергії й матерії і всю цю велику життєву боротьбу, мені здається, що я міг би написати цілу поему про траву.
— Як гарно ви говорите! — неуважно сказала Рут, але він помітив, що вона допитливо дивиться на нього.
Мартін на мить зніяковів і увесь почервонів.
— Я радий, що хоч трохи вивчився говорити, — пробурмотів він. — Мені ж так багато хочеться сказати. Але все це таке велике, що я не знаходжу слів. Іноді мені здається, що все життя, увесь світ сповнили мою душу і жадають, щоб я говорив за них. Я відчуваю — хоч і не можу того пояснити, — я відчуваю всю оцю велич, а коли починаю говорити, мурмочу, як мала дитина. Нелегка це річ — втілити свої думки й почуття в такі слова, щоб той, хто читає чи слухає їх, знов перетворив їх у думки й почуття. І це велична річ. Ось я зариваюсь лицем у траву, і від пахощі і! її в мені розбуджується безліч думок і образів. Це ж пахощі всесвіту! Я чую сміх і пісню, щастя й горе, боротьбу і смерть. Від запаху трави в мене перед очима постають яскраві видива, і я хотів би розповісти про них вам і цілому світові. Але як то зробити? Язик мій зв’язаний. Оце тільки я хотів вам розповісти, як впливає на мене запах трави, і не зміг. Вийшло щось бліде й невиразне. Мої слова — це безсилий белькіт. А я ж задихаюся з бажання говорити! — Він розпачливо підніс руки. — Ні, це неможливе. Цього не зрозуміти, не передати словами!
— Але ви таки гарно говорите, — наполягала Рут, — Просто дивно, яких ви домоглись успіхів за той короткий час, що я вас знаю. Містер Бетлер — блискучий промовець, партійне керівництво штату завжди запрошує його
