Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Так ось цей Спенсер об’єднав перед ним усі знання в єдину систему, довів остаточні істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці, яку, бува, роблять матроси. Тут не було ні примх, ні випадковостей. Все підлягало законові. У згоді з законом, птах літає, а колись, у згоді з тим самим законом, згусток плазми почав рухатись, випустив лапки та крильця і став птахом.

Мартін підіймався з щабля на щабель у своєму розумовому розвитку і тепер опинився вище, ніж будь-коли. Усі таємничі з'явища розкривалися перед ним, і пізнання їх п’янило його. Вночі уві сні він жив разом з богами серед якихось велетенських привидів, а вдень, немов сновида, дивився на все відсутнім поглядом, бо бачив тільки щойно відкритий йому світ. За столом він не чув розмов про буденні дрібниці, а його жадливий розум шукав причин і наслідків в усьому, що він спостерігав. На тарілці з м’ясом він помічав сонячний промінь і намагався простежити його енергію в усіх її перетвореннях аж до самого джерела десь за сто мільйонів миль; або завважував цю енергію в русі своїх рук, що різали м’ясо, в мозку, що наказував м’язам рухатися, і, кінець кінцем, внутрішнім зором бачив той самий сонячний промінь у себе в мозку. Захоплений своїми думками, він не чув, як Джім шепотів: «Шелепнувся», не помічав стурбованого обличчя сестри, ані теж того, як Бернард Хігінботем багатозначно крутив пальцем коло свого лоба.

Найбільше Мартіна вражав взаємозв’язок між науками, між усіма науками. Він цікавився кожним явищем, і все, що засвоював, ховалося десь у нього по різних комірчинах пам’яті. Він добре розумівся, скажімо, на мореплавстві. Досить добре знав і жінок. Але між двома цими ділянками не було й найменшого зв’язку. Дві окремі комірчини пам’яті ніяк не сполучалися. Якби йому спало на думку, що між жіночою істерикою й гойданням судна може бути якийсь зв’язок, він би подумав, що це смішно й безглуздо. Але Герберт Спенсер показав йому, що це зовсім не смішно, а навпаки — тут не може не бути зв’язку, що все в світі, від найдальших зірок у безмежних просторах до міріадів атомів у піщинках під нашими ногами, усе має між собою зв’язок.

Цей новий світогляд дуже здивував Мартіна, і він сам собою став шукати залежності між усім, що існувало під сонцем і по той бік сонця. Він складав цілі списки зовсім не співставних речей і не міг заспокоїтися, поки не встановлював між ними певного зв’язку — між коханням, поезією, землетрусами, вогнем, гримучими зміями, веселкою, самоцвітами, потворністю, заходом сонця, лев’ячим риком, світильним газом, людожерством, красою, убивством, важелями, точкою опори і навіть тютюном. Отож він поєднував всесвіт і споглядав його або блукав його шляхами, стежками та хащами, але не як мандрівник, що заблудив і шукає виходу з таємничих нетрів, — ні, він спостерігав невідоме, опановував і присвоював собі все, що тільки можна було вивчити. І що більше набував знань, то дужче захоплювався світом та життям і своїм власним життям у цьому світі.

— Дурень ти! — казав він, дивлячись на себе в дзеркало. — Ти хотів писати й пробував писати, а хіба ти мав про що? Ну, що в тебе було? Жменька дитячих думок, якісь недозрілі почування, неясне уявлення про красу, неоглядна тьма неуцтва, серце, повне кохання, та честолюбність, безмірна, як твоє кохання, і безнадійна, як твоя темнота. А ти хотів писати! Ти ж тільки тепер починаєш набувати щось таке, про що варт писати. Ти хотів творити красу, але як міг ти її творити, не збагнувши природи краси? Ти хотів писати про життя, а сам не розумів його суті. Ти хотів писати про світ і закони буття, а світ був для тебе китайською грамотою, і вся твоя писанина тільки доводила б, що ти не знаєш його законів. Але не журися, Мартіне! Ти ще писатимеш. Ти знаєш мало, дуже мало, але ти на правильній дорозі і скоро знатимеш багато. Якщо тобі пощастить, то колись ти пізнаєш усе, що можна пізнати. І тоді ти писатимеш.

Він звірився Рут із своїм великим відкриттям, але дівчина не виявила особливого ентузіазму. Вона вислухала його мовчки, бо, очевидно, знала про все це раніше. Ця незворушність її дуже б його здивувала, коли б він не зрозумів, що для неї це ніяка не новина. Артур і Норман, виявилося, визнавали еволюцію і читали Спенсера, хоч він, видимо, і не справив на них якогось враження. А кучмистий юнак в окулярах — Віл Олні — глузливо засміявся, коли заговорили про Спенсера, і повторив уже знайомий Мартінові дотеп: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його».

Проте Мартін дарував йому цю насмішку, бо почав переконуватися, що Олні зовсім не закоханий у Рут. А згодом він був дуже вражений, побачивши з різних дрібниць, що Олні не тільки байдужий до дівчини, а просто-таки має до неї нехіть. Цього Мартін ніяк не міг зрозуміти. Це був феномен, що не давався зв’язати його з іншими явищами світу. Мартінові було навіть шкода цього юнака, бо, певно, якась природна вада заважала йому оцінити вроду й чарівність Рут. Не раз у неділю вони їздили на велосипедах за місто, і Мартін мав нагоду пересвідчитися, що Рут і Олні перебувають у стані збройного перемир’я. Олні приятелював з Норманом, лишаючи Артура й Мартіна в товаристві Рут, за що Мартін був йому щиро вдячний.

Ці неділі були для Мартіна великими святами, бо давали йому змогу бувати коло Рут, а крім того, ставили його впорівень з молоддю її класу. Хоч ці молодики здобували систематичну освіту протягом довгих років, Мартін відчував, що інтелектуально доріс до них, а розмови з ними були для нього чудовою практикою в літературній мові, яку він так старанно вивчав. Книжки про добрі манери він уже покинув, натомість поклавшися на свою спостережливість. Окрім тих хвилин, коли він чим захоплювався, Мартін пильно стежив за своїми новими друзями і в такий спосіб переймав різні деталі поводження в товаристві.

Мартіна дивувало, що Спенсера взагалі мало хто читав. «Герберт Спенсер, — сказав бібліотекар, — о, це великий розум». Але сам він щось не вельми був обізнаний з цим великим розумом. Якось під