Байстрючка - Марія Хіміч

— Вів, — уставила свої п’ять копійок Ярина.

— Тобто? — ця історія все більше мене зацікавлювала.

— Онуфрій Станіславович теж зник, — розкошувала Ярина, ця пригода неймовірно її тішила.

— Кажуть, що вони були коханцями й утекли. Може, у Москву. У великий балет! — замріяно промовила Альона. Схоже, вона теж була б не проти такого романтичного повороту сюжету й у своєму житті.

— А може, їх убили! — покрутила носом кровожерлива Ярина.

— За що? — тріпнула плечима Альона, — Але звідки мені знати!

Сонце так добре пригрівало, і я сперлася головою об вірне плече Ярини. Я вже геть забула про гостя.

— Ксенько! Що ти там робиш? Іди додому! — у відчиненому вікні показалася голова Варварки.

— Потім, — неввічливо відмахнулася.

— У вас що, удома гості? — запитала Ярина.

— Так, — тихо відповіла: була впевненою, що Варварка підслуховує за вікном.

— Якісь родичі приїхали?

— Майже, — зітхнула, — вибач, не можу більше розповісти.

— Чого? — загорілися очі в Ярини.

— Та розкажи! — і собі зацікавилася Альона.

— Потім, дівчата, обов’язково все-все розкажу. Бувайте, — попрощалася й приречено пішла додому.

Удома Варварка незадоволено мене обдивилася.

— Де ти ходиш? Так же не ввічливо! Прийшов гість, а ти тікаєш!

— Він не до мене прийшов, — відгризнулася.

Між тим гостина добігала завершення. Павло розслаблено посміхався, мама — теж, Варварка бігала біля столу, змінюючи брудні тарілки на чисті й розчищаючи місце на столі для десерту.

Я вже рахувала хвилини, щоб дочекатися, поки Павло забереться. Потім пригадала, що потрібно заповнити зошит із географії. Мене ніхто не зупиняв у прагненні до науки.

Зачинившись у кімнаті, сіла за стіл і відкрила зошит із географії. Його справді потрібно було заповнити. Як нагадування, червонів запис учительки. Я зітхнула. Хотілося поговорити з Ірокезом.

Проте стрималася, щоб не набрати номер його гуртожитку. По-перше, Варварка може підслухати, по-друге, коли прийде рахунок за телефонний зв’язок, у мами будуть запитання.

Я взялася за географію. Це краще, ніж сидіти за столом і дивитися на своїх родичів — нинішніх і майбутніх.

Максим запросив мене прогулятися набережною. Так, так, вам не почулося — у нашому Задрипинську була набережна. Річка Роставиця, широка, повноводна, з харизматичними жовтими вербами по контуру, не могла не спокусити місцевих архітекторів звести набережну з асфальтовими доріжками, замисленими кованими ліхтарями й романтичними східцями, які вели прямісінько до води. На одному боці набережної, який належав центру міста, стояв ресторан «Чайка», на іншому, який був початком району Загребля, — столики й лавочки для відпочивальників, там асфальту було менше, переважав зелений моріжок, вискубаний гусьми й качками, яких тут випасали місцеві селюки.

Та й сама набережна була вражена вірусом руйнації. Ресторан уже два роки як закрився, лише влітку на першому поверсі продавали пиво й морозиво. Пляжна зона під рестораном укрилася бур’янами й сміттям, колись ошатні «грибочки» й кабінки для переодягання були загидженими.

І все ж у цей весняний день набережна не втратила привабливості. Вода Роставиці ще подекуди не позбавилася льоду (на крижинах паслися «самогубці», тобто зимові рибалки) і була цнотливо-чистою, верби вкривалися пухнастими котиками, крізь асфальт пробивалися вперті трава й кульбабки. Повітря пахло коханням. І ще чимось, менш приємним.

Максим тримав мене за руку. Його кирпатий ніс мені здавався дуже привабливим, а підкучерявлене хімією волосся — екстра сучасним. Раптом Максим підняв мене на руки й почав кружляти. Обидві половини набережної, розділеної річкою, склеїлися в одну панорамну картину. Коли Максим мене опустив на ноги і я намагалася оговтатися, у моїх очах щось блиснуло.

Це була золота обручка.

— Вийдеш за мене? — запитав кавалер.

— Так, — відповіла. Узагалі-то, не знала, чи погоджуватися, а потім подумала, що ніколи не пізно відмовитися.

Він знову підхопив мене на руки й почав кружляти. У цьому навіженому польоті я згадала, що Максим жодного разу не сказав, що любить мене. А чи я його кохаю? Так, відчуття закоханості було, але воно тривало тиждень, ну максимум два, а потім зникло й залишилася прив’язаність. Якась навіть не любовна, а дружня.

Ми навіть жодного разу не покохалися.

— Я люблю тебе! — урочисто промовив Максим і повів мене до обмальованої роздягалки на пляжі.

— Я — теж, — сказала після паузи. Коли він мене поцілував, у животі вибухнули фонтани, і я не могла їм не піддатися!

…Удома мені захотілося спати. Після того як отямилася від сплячки, надворі вже