Без козиря - Петро Йосипович Панч

— Поклич мені помічника начальника варти і начальника розшуку, вайло! Бунчужного негайно сюди!

Залишившись сам у кімнаті, начальник варти палив цигарку за цигаркою і, стукаючи навмисне голосно каблуками об брудну підлогу, ходив із кутка в куток. Великі його пальці, ловлячи в зубах цигарку, тремтіли; він хвилювався, але це вже було хвилювання не від образи, а від придуманої ним кінець кінцем тактики. Біле, освітлене зсередини вікно в кімнаті комітету ніби вказувало йому шлях з того роздоріжжя, на якому він топтався ще з тої ночі, як німці залишили Калинівку. Схопивши перо, він хутко накидав телеграму до повітового старости, перечитав її, порвав і знову написав.

— Ви мене кликали, пане сотнику?

Біля порога стояв, чухаючись спросоння і стримуючи позіхання, рудий вусатий бунчужний і полами шинелі соромливо прикривав кальсони. Кіт-Котенко, окинувши його оком, чомусь згадав військо ще конотопського сотника, змальоване Квіткою-Основ'яненком, і команда видалась йому особливо мізерною й огидною.

— Збирай негайно команду!

— Усіх? — позіхаючи на весь рот, питав бунчужний.

— Стань, як полатається! — враз визвірився Кіт-Котенко.

Од несподіванки у бунчужного мало не звихнулися щелепи.

— Команду до зброї! — продовжував викрикувати, немов перед сотнею, начальник варти.

Бунчужний остаточно прокинувся і тільки тепер зрозумів, чого від нього хочуть. Але зрозумівши, злякався ще більше.

— Вони десь пішли.

— Що?

— Погуляти з дівчатами.

— Ніяких дівчат не знав і не знаю. Де команда?

— Може, стрельнути?

— Стріляй, бомби кидай, а команда щоб була мені негайно. Я вам покажу тепер, чортам!

— Слухаюсь.

— Що ти — слухаєшся?

— Бомби…

— Застебни шинель, йолопе!

Бунчужний зирнув униз і збентежено запахнувся полами.

— Я кілька разів стрельну…

Начальник варти, мабуть, уявив, як до кожного вікна в землянках припадуть допитливі, глузливі очі шахтарів, і злякався:

— Я тебе стрельну, манія! Ніяких пострілів! Ніг у вас немає? Одправ негайно телеграму.

Бунчужний забрав щойно написану телеграму до повітового старости і, шкрьобаючи взутими на босу ногу чобітьми, побіг до казарми.

Начальник варти, дратований нетерплячкою, залишившись сам у кабінеті, витяг з кобури наган і, знайшовши на стіні портрет Тараса Шевченка, почав тренуватися в націлюванні. За цією роботою і застав його начальник розшуку. Він був переполошений, а побачивши в руках начальника варти наган, направлений у смушеву шапку Тараса Шевченка, і зовсім розгубився.

На світанку

Шахтарі вже бачили, що гетьман з його гайдамаками без німецьких багнетів не мав ніякої сили. Але на шахті все ще стирчала варта і лад залишався, як і за німецької окупації. Цьому треба було покласти край. Такої думки були й калинівські комуністи, але профспілка гірників зволікала із загальним страйком, хоч терпець у робітників міг урватися щодня. На Калинівській рудні справі допомогла сама ж державна варта.

Максим Мостовий повернувся до Калинівки і зразу ж скликав підпільний ревком.

— Нарешті, товариші, — сказав він, незвичайно збуджений, — рудничний комітет ухвалив загальний страйк в Донбасі!

— Додумались-таки! — сказав Семен Сухий.

— Примусили додуматись. Червона армія перейшла в наступ по всьому українському фронту!

— Ура! — закричав Гнат Убогий, схопившись на ноги. — Гили варту! Гили гетьмана!

— Я ще не все сказав. Утворена Реввійськрада України! Он що!

— Ну, значить, капут гетьманові!

— Так, уже проголошена радянська влада, і на чолі уряду — Ворошилов і Артем!

— Сьогодні ж по шапці варту!

— А тепер щодо варти. Рудничний комітет ставить тільки економічні вимоги. Більшовики з цим не згодні. Будемо вимагати негайного вигнання з шахти державної варти!

— Правильно!

— От і давайте обговоримо план. Я пропоную: перше — підняти загальний страйк проти повернення старого режиму, друге — страйк не припиняти, доки адміністрація шахти не погодиться на колективну умову, підписану товаришем Артемом, і третє — обеззброїти державну варту. Є ще які пропозиції? Нема? Тепер давайте визначимо страйковий комітет. Від ревкому, я вважаю, треба буде ввести Семена Сухого, Байду і третього…

— Конторника Погоду, — підказав Убогий.

— Правильно! Порядний хлопець і не з боязких.

— Або інженера Малахова.

— Іще краще! Наша людина.

— А на коли ж думають оголосити страйк? — спитав Семен.

— Поки що невідомо. В районному ревкомі чекають на умовну телеграму: «Книги распечатывай».

— Може, вони розпечатуватимуть ще місяць?

— Тоді й без них обійдемося. Зброю привіз Байда?

— Привіз десять револьверів. Що, їх роздати зараз чи заховати?

— А чого ж, чекати, доки варта витрусить?

— Побоїться. Вона тепер ходить, як скупана в мертвій воді.

— А ще які новини, вояки? — І Убогий, і Сухий розуміли, що Мостовий натякає на невдалу операцію з обеззброєнням німців, і винувато опустили голови.

— Маруся-лампова одержала писульку від Клима.

— Що пише?

— Я ось переписав, — сказав Семен Сухий, дістаючи клаптик паперу. — Нам це як прокламація. «Люба Марусино! — ну, це безпартійні чувства. — Зовсім не маю уяви, що там діється у вас на шахті. Стороною чув, що німецькі окупанти та гайдамаки знущаються над робітниками, які повірили меншовикам і есерам і залишилися вдома. Може, хоч тебе не чіпали ці наймити світового капіталу. Ну, тепер уже недовго залишилось знущатись катам над пролетаріатом Донбасу. Не сьогодні-завтра ми прийдемо визволяти його з пазурів світових хищників, буржуїв і саботажників. Бережіть, не давайте руйнувати шахт, ми повернемось!..» Ну, тут далі про те, що його призначили політруком роти, і різні сімейні справи. Виходить, правда, — Клим теж пише, що хутко додому приїде.

Близько півночі Гордій Байда прокинувся від тяжкого сну. Щойно він заснув, як до нього з'явився, як живий, Гирич і почав дорікати йому, що він не зумів обеззброїти німців.

«Не зумів, — погоджувався Байда, важко зітхаючи. — І тебе підвів, і Кіндрата, і Лі. Ну, ці вже виходились».

«І з гайдамаками й досі панькаетесь».

«Панькаємось!»

«Чого ви потураєте їм? По селах і по містах женуть їх утришия».

— Того ж вони такі й смирні стали. Нам уже й газетку свою не важко пронести. А Ілько мій так під самим носом у варти читає людям більшовицьку агітацію. Скажу тобі по правді, мало хлопця не збили куці з пуття, а побачив, куди вони гнуть, і за розум узявся.

Перевертаючись з боку на бік, Байда почув, що Ілько якось важко дихає.

«Чи не захворів ще? — І в ньому прокинулась батьківська тривога. — А може, від тих клятих оселедців?»

Від згаги після іржавих оселедців, якими вони повечеряли, Байда й сам мучився. Намацавши кухля, він пішов до діжки, але вона була порожня. Тепер йому захотілося пити вже нестерпуче. Вступивши в чуні й накинувши на плечі піджак,