Без козиря - Петро Йосипович Панч

— Списи? — теж пошепки запитав Байда.

— Принесли. Розбирайте!

Гирич запропонував, за його власним винаходом, імітувати торохкалом у порожній бочці кулемет.

— Що це тобі — маневри? — сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такої важливої справи. — Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.

— Треба, треба, — настоював Гирич. — Доки розкумекають — злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтівками?

Зброї, звичайно, було мало. Це добре розумів Байда. Доводиться розраховувати більше на раптовість наскоку і на списи. Гирич вирішив, що переконав Байду, і вже розповідав про механізм свого «кулемета».

Тим часом прийшли майже всі, хто погодився взяти участь у цій ризикованій операції. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами німецької команди, і досі не повернувся. Збиті докупи люди, чоловік тридцять, простоявши на ногах більше години, почали нервуватись:

— Може, він там у коника грає?

— Знайшов на кого звіритись! — говорили по кутках. — Ану нехай збігає хтось інший.

Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, він гостро відказав:

— Значить, якась причина на те є. Що ж, Ілько без голови? По Климовій стежці хлопець іде.

У хаті запанувала важка тиша: не таким був Клим, але і в багатьох присутніх були свої діти, і вони розуміли Гордія. Нарешті під вікнами почулися кроки.

— Біжить хтось.

— Ото він і біжить, а ви — в коника…

Захеканий Ілько вскочив до лазні і ще з порога гукнув:

— Збираються запрягати!

— Багато? — запитало разом кілька голосів.

— Шість возів і дві тачанки, а солдатів налічив у дворі чоловік тридцять.

— Я на себе двох беру, — сказав Власов.

Хтось крякнув, хтось зітхнув, а один сказав:

— Навкулачки то я б і трьох викликав, а з цією штрикачкою проти кулемета…

— А кулемети в чохлах?

— Познімали, — сказав Ілько.

— Не бачив, на якому возі набої, гвинтівки? — спитав Байда.

— Усі вози були вже ув'язані.

— Ну то будемо рушати!

— А мені що робити? — спитав Ілько, на якого навіть списа не вистачило.

— Будеш за розвідника. Виходьте, та не всі зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своїх поза шахтою.

— Чекайте, — сказав Гриць Духота, — а що, коли вони поїдуть не на Мандриківку, а на Оленівку?

— Здрастуйте! Чому це тобі в голову таке прийшло?

— Туди шлях кращий.

Від Калинівки найближча залізнична станція була Мандриківка, але дорога пролягала через яр. До Оленівки справді була краща дорога, але ж туди далі аж на п'ять верст. Із селища до цих станцій вели різні дороги.

— Що у них, коні вироблені? — сказав Байда, якому і на думку не спадало, що маршрут німецької команди може бути іншим. — Що вони, того горба не осилять?

— А чого їм осилювати горби? Скільки часу витрачається на довший шлях, стільки ж і на переїзд від Мандриківки до Оленівки. А коні казенні.

«А й правда, — подумав про себе Байда, — звичайно, резон їхати на Оленівку!» Але ж це руйнувало всі його плани. Байду аж у жар кинуло. Головне, що не було вже часу, щоб довідатись, та й у кого довідаєшся, як по-німецькому ніхто з них не знав. А тим часом люди стояли, не рушали з місця, бо вже багато пристало на думку Гриця Духоти — на оленівському шляху треба перестрівати німців. Почали дратуватись: «Оце так розвідка. Може, дурно тільки час прогаємо!»

Байда захвилювався: на нього було покладено справу. Трапиться невдача — засміють люди, і Мостовий буде невдоволений. Враз йому спало на думку, як здавалось, найкраще рішення: послати про всякий випадок частину людей до цегельні на оленівському шляху. Своїми силами вони, звичайно, не подужають німецької команди, коли вона справді піде на Оленівку, але мусить зав'язати перестрілку, щоб затримати їх, а тим часом наспіє на підмогу решта з мандриківського шляху. Там воно недалеко. Байдина думка всім сподобалась, але охочих відділятись од гурту знайшлося небагато. Довелося Байді просто назвати, кому рушати до цегельні. За старшого настановив Гирича з його бочкою.

Зоставалось уже недалеко до ранку, коли по залишках розвіяного вітром снігу від лазні в різні кінці зачовгали обережні кроки. Обходячи комендатуру, в якій уже стояли навстіж двері, Гирич зі своїм десятком пішов повз крайні хати Собачіївки. У спітнілих вікнах де-не-де вже блимали підсліпуваті каганці, а далі панувала ще темна ніч. Ілько, здригаючись од холоду й хвилювання, весь час втягав голову в плечі і, доки дійшов до старої цегельні, відчув, як у нього від надмірної обережності заболіли в'язи.

Зруйновані будівлі цегельні стояли обабіч дороги. Розмістивши людей, Гирич з бочкою, що мала імітувати кулемет, обрав собі позицію під крайньою повіткою. Ілько мав виглядати валку на дорозі. Він тепер бігав вперед і назад, щоб зігрітися й позбутися неприємних дрижаків, від яких цокотіли зуби. У вухах дзвеніла тиша, тільки на шахті розмірено чохкав паровик. Нарешті із селища долетів гуркіт кованих возів. Ошиновані колеса пронизливо завищали в наповнених снігом коліях. Німецька команда вирушила на станцію. Ілько, знаючи в Калинівці кожну п'ядь землі, намагався відгадати напрямок валки і тільки даремно наставляв вуха: обидві дороги з селища йшли спочатку одною вулицею і тільки на виїзді розходилися вилкою.

Скавуління шин і цокання коліс наближалося щохвилини, а разом з тим зростало і хвилювання. В Ілька руки вже не попадали в кишені. Щоб зігрітись, він щодуху погнав до селища, але вже на півдорозі ясно почув, що валка йшла просто на нього. Вражений, Ілько зупинився, прислухався уважніше: валка йшла на Оленівку. Тепер його вже опанувало почуття мисливця, на якого йшов великий звір. Повний войовничої відваги, він кинувся назад.

Принесену Ільком звістку на цегельні зустріла могильна тиша. Він уже подумав, що всі розбіглися, як з темряви почувся притишений голос Гирича:

— Чуємо… Лягай у рівчак!

Ілько пробіг повз повітку і впав за купу цегли. Поруч, ніби коло забуреного вагончика, хтось голосно сопів у рівчаку. Не більше як за три хвилини з дороги почулися розмірені удари об мерзлу землю кованих підошов, пирскання коней і приглушені голоси. Ілько визирнув з-за купи і на сірому тлі побачив попереду валки солдатів. Вони йшли розстрільнею і в руках тримали гвинтівки напоготові. З гвинтівками в руках ішли солдати і по узбіччю дороги, майже перед самим носом Ілька.

У голові валки їхав, м'яко воркочучи, фаетон, а в хвості — тачанка. Коли тачанка порівнялась з ним, Ілько побачив чорну постать солдата, що насторожено сидів біля кулемета.

Тільки зараз Ілько ясно усвідомив, що вони