Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

І не дивно, що на жердині біля розбитого трансформатора терпляче примостився рядочок ворон, чекаючи нюхом на якусь поживу. З’ява штабного ескорту трохи схвилювала їх: чи не доведеться ділитися огризками?

Музика лунала українська — «Рідна мати моя», отож ескорт, подумавши, зупинився, звісна річ, які б це сепари таке слухали; і справді, за кафейкою притулився пошарпаний військовий бусик з українською символікою, крізь розчинені дверцята звідтіля лунала фонограма.

На превеликий подив генерала, ніхто на нього не відреагував, йому навіть здалося, що гучності навпаки додалося.

Спершу на майданчик ступила охорона, а потім уже й начальник, звісна річ, чоловік приїхав сюди інспектувати, а тут — на тобі, нештатна ситуація, тобто посеред війни діючий алкогольний заклад?

Додати, що ніякої охорони не виставлено — іди й бери їх голими руками.

— Хто старший? — командним голосом запитав усередину Хомченко. — До мене!

Але ніякої реакції не відбулося, бо грубі чоловічі голоси дружно, хоч і не чисто, підтягували:

— І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю...

Неймовірно, але генералові довелося чекати, доки там усередині доспівають пісню до кінця.

— Я ще раз питаю: хто старший? — виразно пролунало в паузі.

У відповідь із динаміка пролунала нова пісня: «Сумно, сумно аж за край...», отож начальник кивнув охоронцеві, той підбіг до поколупаної автівки і вимкнув звук.

Всередині кафейки на це виник невдоволений гамір, і на порозі постав Жора Тороповський, хитко тримаючись рукою за автомат калашнікова. Побачивши прибулих, він ніяк не зреагував, а, підійшовши до бусика, всунув туди довгу руку й знову увімкнув пісню.

— Ви що собі дозволяєте? — прошипів до нього штабний майор, бо сам був подивований таким нахабством щодо військової субординації.

У відповідь наштовхнувся на доволі каламутний погляд. Хлопець навіть не напружився, не зробив ніякого зусилля, аби прореагувати на начальство, отож усі чекали, потроху наповнюючись люттю.

— Я вас питаю, — напосідав Хомченко, — що це все значить?!

Боєць з досадою оглядав їх усіх, це ж як довго треба пояснювати столичному штабістові, що вони вийшли з рейду по тилах, чого була варта акція, які результати, а найголовніше — яких непоправних втрат вони зазнали. Власне, саме з цього приводу й повсідалися, щоб хоч якось прийти до нормального стану, адже інших засобів розслабитися у фронтовій зоні не існувало.

— Доповідати по формі! — пролунав наказ генерала.

На що у відповідь солдат неокреслено ворухнув стволом. Однак і цього було досить, аби охорона взяла його на приціл.

— Ну! — не на жарт почав лютувати Хомченко.

Жора підняв до нього стомлені затуманені очі, які потроху починали ізсередини наповнюватися змістом, але таким, який не сподобався б нікому.

— Стукну, — коротко відказав він.

Штабісти напружились.

Бо що означало таке слово? Що боєць комусь «настукає», тобто позауставно доповість?

— Що? — недочув генерал.

Жора, хитнувшись на колінах, повернув свій довгий тулуб, виглядаючи чогось вартого уваги, погляд його наштовхнувся на рядочок ворон, які з жердини пильно роздивлялися ситуацію. Несподівано скинувши до них автомат, хлопець дав коротку чергу, —

ті, збризнувши чорним пір’ям, таким же рядочком одлетіли на асфальт, тріпочучи крильми.

Охорона подивувалася.

Не з нахабності хлопця, а з небаченого стрілецького фокуса, ніхто з них подібного не бачив навіть, скажімо, в популярному бойовику.

Генерал і собі збентежився побаченим.

Жора повернувся до нього:

— Стукнуть? — хитнув опущеним автоматом.

Все навколо зніяковіло, лише над зруйнованою Сировахою лунав голос Софії Ротару:

— Одна калина за вікном, одна стежина за селом!

Генерал, озирнувшись, заспокійливо хитнув долонькою до своїх:

— Люди потомилися, — сказав він.

Потім наказав руками, аби всі рухалися до машин, ті так і зробили, спинами наперед, аби не випускати з очей постать солдатика з автоматом у руці.

Повсовувалися, повсідалися, фуркнули моторами й подалися, а в спини їх штовхало голосом естрадної співачки:

— Одна на всіх, бо у нас іншої нема!

Коли вантажівку підкинуло на міні, Сивий і Влад не встигли здивуватись, як здивувалися, що живі; ще й вистрибнути встигли, коли машина спалахнула свічкою, одплигнули й покотилися за узбіччя, де припали до землі й слухали, як горіло усе майно, як стріляють у вогні кулі.

Коли одстрілялось, Сивий почав шукати винного:

— Ото на дорогу треба дивитись, — буркотів Сивий, доки Влад-Столиця не відрізав:

— Під дорогу! Блін, міни ж ніколи на дорозі не лежать. Ну, а якби ти рулив, не наїхав би?

Сивий одразу вмовк, бо остерігався, знаючи: якщо Влад заведеться про міни, то почне повчати півдня про всі сорти й марки, особливості застосування.

Одне дивувало: звідкіля він усе знає?

Особливо про міни — в жодному військовому посібнику про них стілько не написано.

І добре, що мовчали, бо ще здалеку почули, як гуркотить військова колона, про всяк випадок залягли глибше й вгадали, адже над технікою тріпотів чи то деенеративний, чи то педеральний двоголовий орел, Влад-Столиця так од цього занепав, що навіть не промовив про того ненависного птаха свої узвичаєні слова.

Коли прокотилися, Сивий забідкався:

— Ти диви, гади, і жоден на міну не наїхав.

— Да, діду, вона нас, сука, чекала.

— Ні, ти прикинь: якби ми не так поспішали, то це вони б напоролися, — знову почав шукати винуватого Сивий, бо це Влад дуже підганяв його на виїзд, що й не дав навіть