Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

Обидвоє вискочили з машини, почали хапатися одне за одного, скакати й верещати.

Заграва, підсвічуючи власний дим, вкручувалася в небо, теж подекуди скачучи й танцюючи з хмарами.

— О, краса! — кричав крізь гуркіт він.

І двійко «літніх» людей обійнялися, кружляли, ляскаючись по спинах, аж доки поцілувалися, так, що навіть і не помітили цього, бо знову танцювали, взаємно хапаючись за одежу.

— Фух, — одхекався першим він, — а ти не вірила.

— Я? — стусонула його ліктем. — Ах ти ж гад.

Ще б пак — адже це була її вигадка:

колись у селі занадився хтось красти полінця. От стоїть зима, а щоранку свіжі сліди до дровітні, хтось та й поцупить, то тут, то в сусідів. І найбільше турбувало те, що крав хтось зі своїх.

Галя вже й тоді була розумною дівчинкою, вирішила зловити злодія — зазирнувши в підручник, нахімічила жменьку димового пороху, далі, вибравши гарненьке полінце, розплішила, видовбала, вклеїла туди порох і поклала назад на купу.

Яка ж була її недитяча радість, коли в сусідньому завулку гримнуло й розшелепало пічку.

Мічурін слухав це й тішився, що Чупакабра розкололася на рідну закарпатську мову. Хоча, подумав він, може це вона знову тренується, накладає новий «грим»?

— Ну й що? Зловили засранця? — допитувався Мічурін.

— Ти шо, — кокетливо одводила «старечі» очі, — тато убили б, якби взнали, шо то мої фокуси. Але дрова перестали пропадати.

— А хто то був?

— Підарастка одна, хімоза.

— Хто-хто?

— Вчителька хімії, хто. Поселилася недалечко, ну й почалося.

Мічурін знову приховав усмішку:

— Чуєш, а це ти в неї позичила селітри?

— А в кого ж іще?

Почали реготати, Мічурін допитувався:

— Чого ти димовий зробила, чого не бездимний?

— Тут тонкощі треба знати — димовий не так рве, зато ефект диму, розумієш, ну, феєрверку більше.

Мічурін утер сльози:

— Да, дійсно, який це дурень феєрверки з бездимного робе.

Обидва в салоні, поскидавши сиві перуки, старанно витирали непотрібний вже грим.

Машина вже добряче розігналася трасою, висвічуючи пітьму в протилежний від дихаючої заграви бік, коли Галя зненацька вхопила його за лікоть:

— Стій! Стій, козел!

— Якого ти?! — рвучко загальмував.

— Ідіот — консерви ж на моторі! Ще, диви, рвонуть!

Якби не його кримінальне минуле, Звіробій не стримав би люті — по такій зливі викликали в спецчастину.

Еге, тут у них тепленько й сухенько, сиди собі перед телевізором і виглядай — може, якась «дичина» набіжить.

— Ми до вас звернулися, — поважно бубонів сопливий офіцер, — зважаючи на ваше специфічне кримінальне минуле.

— Кримінальне? Я не з Криму.

«Ох ці фронтовики, не можуть без своїх фокусів», — майже буркнув офіцер, бо був геть сухий, не те що Звіробій — геть мокрий.

Розгорнули карту.

— Десь у них упав гелікоптер, ціла паніка в ефірі, бо там був чийсь синочок, а знайти не можуть.

— Да це понти, як це — не знайти? Тут же така густота населених пунктів — і ніхто не бачив?

— Виходить.

— А радари?

— А в них там нема радарів, — обвів пальцем чималу зону.

Звіробій швидко збігав очима по карті, а потім, вибравши найнижчу місцину, тицьнув пальцем і завмер.

— А скажіть, — голос крутився навколо пальця, — а з яким селом немає ніякого телефонного зв’язку?

Офіцер вийняв записника, погортав і:

— Село Балабанівка.

Звіробій вдоволено кивнув до свого вказівного, бо той саме і впирався в населений пункт Балабанівка.

Сказано, браконьєр.

Він влетів у бункер і словами сипав густіше, аніж дощ:

— Чуваки! Є шанс на медаль!

Ті неохоче одірвалися від дрімання. А потім перекинулися на інший бік.

— Чуваки! Швидко! Шукати путінського синочка! Наказ командування!

Він навмисне не сказав «спецвідділу», бо ті принципово б не відреагували, вважалося, що спецвідділи для того й існують, аби підставляти наївних служак.

— І де ця медаль? — буркнув вже не так байдуже Джура.

— В Балабанівці.

— Сам ти балабон — це ж на лугандонщині, ти подумав, як туди добратись?

Хотів додати «в такий дощ», але Звіробій сам радісно вигукнув:

— В такий дощ, в такий дощ!

Ідея була потрійна, по-перше, ворожі тепловізори в негоду нечутливі, а по-друге, медаль і ротація, по-третє:

— Річка Луганка перетворилась на швидкий потоп, чуваки! Надуєм човна — і ми там!

— Річка-лоханка, — буркнув Влад-Столиця, однак почав шнуруватися й збиратися, як і всі інші.

Матюкаючи дощ і прикриваючись од нього надувним човном, посунули слизьким берегом до швидкої води.

...Гвинтокрила знайшли швидко, бо він високо стримів покрученими лопастями, особливо подивував ланцюг на них.

— Що за притча? — шепотів на таке диво Столиця.

Почали шукати чужого «двохсотого» синочка, еге, де ж там — все досконало вигоріло, який там синочок — поплавилася навіть дюраль.

Не встигли обшмонати й замінувати, як почули крізь дощ гуркіт бронемашини. Чиєї? Коню ясно, що педеральської, чиєї ж тут іще.

Залягли поряд, втиснулись, уже й почули щасливі вигуки кацапської розвідгрупи,