Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Потемніло небо, та тільки на часок. Бо незабаром вискочили на нього зорі, багато їх, багато, і небо мов повеселішало, знову зробилося ясне, до спокійного моря подібне.

Але тіні з землі вже не уступали.

ЯК ЦЯ РАНА БОЛИТЬ

Чуйкевич поклав лист гетьмана під подушку. Добре, що довіз його. А тепер, коли б ще доручити, тоді хай діється що хоче, — він своє діло зробив.

Тільки та рана, та нещаслива рана, щоб вона не прикувала його до ліжка! Почали б питати, звідки вона, з ким бився, коли й за що, і так по нитці, може, дійшли би й до клубка. Цього він боявся, навіть дуже, бо Кочубей, видимо, запопадає царської ласки, і хоч нерадо, а все-таки доніс би московському воєводі про сутичку гетьманського старшини з царськими ратниками, дарма, що ті ратники мордували й грабували спокійний народ.

Ціла надія на Мотрю. Вона обіцяла бути його заступницею перед своїм батьком, а за Мотрине слово можна й голову класти. У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, — руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка.

І Чуйкевичеві прийшов на гадку старий міф про хоробрих, бойких жінок. Амазонка... Чому не посадниця Марта Борецька в своїх молодих літах?.. Москва іде, Новгород боронить своєї волі. На його чолі гордо й невстрашенно стоїть посадниця Марта. Вічевий дзвін упав, і вона голову свою поклала за волю й славу рідного города-держави.

І замовк, навіки замовк голосний новгородський дзвін, Мартині кості розсипалися в землі, а Москва йде, Москва все йде... Ах, як ця рана палить!

"Мотре, доторкнися до неї своєю дрібною долонею, може, втишиться біль!"

Чуйкевич не міг спати. Йому то зимно було, то гаряче, то весело на душі становилося і надійно, то знов сумно якось робилося і тривожно. Раз він почував себе сильним і спосібним до великих вчинків, то знов зневіра підкрадалася до його і нашіптувала щонайчорніші гадки. Тоді він вдивлявся у місячне сяйво, що вливалося крізь вікно в кімнату, і хотів побачити Мотрю. Бачив її; як жива, стояла перед ним — близька, але далека. "Кривавий дощ паде на білу лелію, на снігах квітці зимно", — гомоніли в душі зловіщі слова старого паліївця... Що вони значать?.. Може, й ніщо, а все ж таки сумно вражають... Така-то наша Україна!.. Велика й багата, як відданиця, розкішна, що всіх манить до себе, криваві свати йдуть, як до Острозької Гальки. Невже ж і їй судилося такою нещасливою бути, як тая безталанная княжна з Острога? Тільки жий і красуйся, як ні одна країна на світі, пишайся степами й ланами, квітчайся садами й дібровами, селами, як у віночку, містами, як улії рійні, — так ні! Завидує нам нашого щастя доля, насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти рідна, безталанна земле...

Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, — любов його ставала неподільна.

Місячне сяйво зникало. Крізь вікно видно було зорі. Вартівники перекликалися на валах. Нічний сторож обходив двір і калатав у паркан. Розмовляв з псами, котрих водив з собою.

Кивалися віти дерев. Часом упала спіла грушка в саді. Як ставало тихо, чути було притаєні смішки... Любі розмови.

Над ранком Чуйкевич почув, що уступає жар. Його перестало морозити, і рана не так боліла, — заснув.

Збудився пізно. Видно, не казали його будити. Ніби крізь сон пригадав собі, що хтось легенько відчинив двері і двоє гарних очей витало понад ним.

Глянув у вікно, — сонце стояло високо. Як же він довго спав і як твердо! Та, мабуть, цей сон і поміг йому: почував себе гарно, вірив, що видужає. Ще би то ні, коли такі лікарі його лічать — молодість і Мотря...

Перед возівнею побачив карету зі шкіряною будою, з віконцем ззаду і з великими золоченими ліхтарями. Візники мили її, витирали, — видно, готовили до дороги. Зі стаєнь провадили шестірню сивих породистих коней. Коні іржали, ніби тішилися, що поїдуть трохи в світ.

Чуйкевич догадався, що це повіз для генерального судді і його дружини. Виїде їм назустріч, і вони пересядуть до нього. Підвечір, певно, надтягнуть до Ковалівки.

Кивнув на свого чуру, що також стояв коло того повозу, бо ніщо так не цікавить молодих хлопців, як коні, вози і зброя.

Чура, побачивши у вікні свого пана, побіг мерщій до нього. Приніс подорожнє пуздро, приладив воду і вбрання.

Чуйкевич одягався і балакав з чурою. Питався, що роблять його люди. Нічого, славити Бога, здорові, тільки двох побилося вночі з тутешніми козаками. Пустили собі трохи крові, але то ніщо, присхне; козакові як не доберешся до кості, то він і не почує. Такий народ.

— А язик за зубами тримають? — питався Чуйкевич.

— Ще б то ні. А о чию ж тут шкуру йде, як не о їх. Ми такому, що одне слово писнув би, голову скрутили б, — загрозив чура.

— Ну, то й гарно, а тепер іди і скажи нашим хлопцям, щоб вони зібралися в тім от ліску направо і щоб чекали мене. Я зараз до них вийду.

Чура побіг, а за хвилину пішов туди й Чуйкевич.

— Здорові були, панове товариші! — привітав їх.

— Здоров'я желаємо вашій милості, — відгукнули йому.

— А ви ж чого так криєтеся позад других, ніби шукаєте холодку в спеку, — питався двох, що стояли позаду. — Ходіть, най подивлюся на вас.

Виступили наперед.

— Ого, як бачу, ви вже й тут не дармували. Як когути, де не стрінуться, там і деруться. А я вам говорив і наказував, щоби ви чемно себе тримали та гетьманському козацтву сорому не робили.

— Ми, ваша милосте, їй-Богу, сорому не зробили, ми нашим супротивникам такого прочухана завдали, що вони до суду-віку тямуватимуть гетьманців.

— Говори до них! — сказав безрадно Чуйкевич. — Вас би так в дибки, то ви на другий раз краще слухали б, що?

Козаки переступали з ноги на