Таємна зброя - Хуліо Кортасар
Минуть два порожні тижні; купа роботи, газетні статті, біганина туди-сюди — чудовий короткий виклад того, чим є життя критика, людини, яка може жити тільки позиченим, чужими новинами та рішеннями. Розмовляючи про це, ми сидітимемо якось увечері в «Кафе де Флор» — Тіка, Крихітка Леннокс і я, — задоволено мугикаючи Out of nowhere й обговорюючи фортепіанне соло Біллі Тейлора, яке нам трьом здається чудовим, а особливо Крихітці Леннокс, яка до того ж вбралася за модою Сен-Жермен-де-Пре, і бачили б ви, як їй це личить. Крихітка зреагує на появу Джонні із захватом двадцятирічної, а він гляне на неї відсутнім поглядом і посуне далі, п’яний, як чіп, чи сонний, доки не всядеться сам за інший столик. Я◦відчую в себе на коліні руку Тіки.
— Глянь, він знову вчора ввечері курив. Чи нині по обіді. Ця жінка…
Я◦знехотя їй відповів, що Деде винна так само, як і всяка інша, починаючи з неї самої, із Тіки, яка десятки разів курила з Джонні і знову куритиме, як тільки їй цього закортить. Мене охопить величезне бажання піти геть і побути на самоті, як завжди, коли неможливо наблизитись до Джонні, бути з ним, поруч нього. Я◦побачу, як він креслить щось пальцем на столі, довго дивиться на офіціанта, який питає, що він питиме. Нарешті Джонні накреслить у повітрі щось на зразок стріли і підтримуватиме її обома руками, наче вона важить бозна-скільки, і люди за іншими столиками почнуть підсміюватися, дуже стримано, як це прийнято у «Кафе де Флор». Тоді Тіка скаже: «Чорт візьми», підійде до Джонніного столика і, зробивши замовлення офіціанту, щось шепотітиме Джонні на вухо. Нічого й казати, що Крихітка одразу ж викладе мені свої найсокровенніші сподівання, але я дам їй зрозуміти, що цього вечора Джонні треба дати спокій, що гарні дівчатка раненько йдуть до ліжечка і за можливості у супроводі джазового критика. Крихітка мило сміятиметься, її рука ніжно погладить моє волосся, а потім ми спокійно дивитимемось, як мимо проходить дівчина, яка вкриває обличчя густим шаром білил і малює назелено повіки і навіть уста. Крихітка скаже, що, на її думку, це не так уже й погано, а я попрошу її тихенько заспівати мені один із тих блюзів, якими вона уславилася в Лондоні та Стокгольмі. Потім ми знову повернемося до мелодії Out of nowhere, яка цієї ночі безконечно нас переслідує, як той пес — також із білилами й зеленими очима.
Покажуться там два хлопці з нового Джонніного квінтету, і я скористаюся нагодою, щоб розпитати, як усе пройшло нині увечері; так я дізнаюся, що Джонні ледве міг грати, але те, що він зіграв, було варте усіх ідей Джона Льюїса разом узятих, якщо припустити, що той взагалі спроможний на якусь ідею, бо, як сказав один із хлопців, єдине, що у Льюїса завжди напохваті, це ноти, щоб заткнути дірку, а це не те саме. А◦тим часом я запитуватиму себе, скільки ще протримається Джонні, а головне — публіка, яка у нього вірить. Хлопці відмовляться від пива, і ми з Крихіткою Леннокс знову залишимось самі, я врешті-решт піддамся на її розпитування і поясню Крихітці, що вона справді варта свого прізвиська, чому Джонні хворий і пропащий чоловік, чому хлопцям з квінтету з кожним днем уривається терпець і чому все ось-ось лусне, як це не раз бувало в Сан-Франциско, Балтіморі чи Нью-Йорку.
Заходитимуть інші музиканти, які грають у цьому ж кварталі, декотрі підходитимуть до столика Джонні і вітатимуться з ним, але він дивитиметься на них, наче здалеку, із жахливо ідіотським виразом обличчя — вогкі та покірні очі, обвислі губи лисніють від слини. Забавно буде спостерігати за парними маніпуляціями Тіки та Крихітки: Тіка вдаватиметься до своєї влади над чоловіками, аби з усмішкою та коротким поясненням відіслати їх від Джонні; Крихітка шепотітиме мені на вухо про своє ним захоплення, про те, як добре було б відвезти Джонні в санаторій, аби йому провели дезінтоксикацію, — і все це лиш тому, що вона охоплена жагою і хотіла би переспати з Джонні цього ж вечора, що, з огляду на все, неможливо — на мою превелику радість. І як це завжди буває, відколи ми знайомі, я подумаю, що, мабуть, приємно було би пестити її стегна, і мало не запропоную їй піти перехилити чарчину в інше, спокійніше місце (вона не захоче, і я, правду кажучи, також, бо через той інший столик ми почуватимемося скутими та пригніченими), коли зненацька, без жодного передвістя, що це може статися, ми побачимо, що Джонні підводиться, дивиться на нас, впізнає і підходить до нас, точніше, до мене, бо Крихітка до уваги не береться. Підійшовши до нашого столика, він трохи нахилиться — цілком природно, як людина, яка хоче взяти з тарілки чіпси, — і почне опускатись переді мною на коліна. Цілком невимушено він стане навколішки і гляне мені у вічі, і я побачу, що він плаче, і без слів зрозумію, що він плаче за маленькою Бі.
Моя реакція є такою природною: я хочу підвести Джонні, щоб він не робив із себе посміховиська, та врешті посміховиськом стаю я. Бо нема нічого жалюгіднішого, ніж чоловік, який хоче зрушити з місця іншого чоловіка, якому дуже добре там, де він є, який чудово почувається у позі, яка йому до вподоби. Тож завсідники «Кафе де Флор», які не переймаються всілякими дрібницями, дивилися на мене не надто доброзичливо, хоча більшість їх не знала, що той негр навколішках — Джонні Картер. Вони дивилися на мене, як дивились би на того, хто, видершись на олтар, став би шарпати Ісуса, щоб зняти його з хреста. І Джонні перший дорікнув мені за це: мовчки умиваючись слізьми, він підвів очі і глянув на мене. І через цей погляд, і явний осуд завсідників мені не залишалось нічого іншого, як знову сісти перед Джонні, почуваючись гірше, ніж він, і бажаючи опинитись будь-де, тільки не в тому кріслі, перед Джонні, який стоїть на колінах.
Усе решта не було таким жахливим, хоча не знаю, скільки минуло віків, поки всі сиділи, не поворухнувшись, поки сльози знай котилися по Джонніному обличчі, поки його очі не відривалися від моїх, а я намагався запропонувати йому сигарету, самому закурити іншу, підбадьорливо кивнути Крихітці, яка, схоже, ладна була вибігти геть або й собі розревітися. Як завжди, все владнала Тіка: спокійнісінько сівши за наш столик, вона підсунула Джонні стільця і поклала руку йому на плече, просто так, ні до чого не змушуючи. Тож
