Червоне і чорне - Стендаль

«Ах! — казала вона сама собі, — якби я зустрілася з Жюльєном десять років тому, коли мене ще могли вважати гарною».

Жюльєн був далекий від таких думок. Кохання його було й досі пройняте честолюбством. Його тішило те, що він, нікчемне створіння, нещасне й зневажене, володіє такою благородною і гарною жінкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення красою своєї коханки нарешті трохи розвіяли побоювання пані де Реналь щодо різниці їхнього віку, Якби в неї було хоч трохи того життєвого досвіду, який тридцятилітня жінка давно набула б у більш освіченому товаристві, її мучили б сумніви, чи може бути тривалим це кохання, яке, очевидно, живилося тільки новизною і втіхами самолюбства.

Коли Жюльєн забував про свої честолюбні мрії, він захоплено милувався навіть капелюшками, навіть сукнями пані де Реналь. З насолодою вдихав він їхні пахощі. Жюльєн відчиняв ту дзеркальну шафу і цілими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а він розглядав всі ці коштовності й прикраси, які перед вінчанням кладуть у весільний кошик нареченої.

«Я могла б одружитись з таким чоловіком! — іноді думала пані де Реналь. — Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»

Щодо Жюльєна, то він ще ніколи так близько не підходив до цих нищівних знарядь жіночої артилерії. «Неможливо, — казав він собі, — щоб у Парижі знайшлося щось прекрасніше!»

В такі хвилини він не бачив уже ніяких перешкод своєму щастю.

Часто щире захоплення й пориви пристрасті його коханки змушували його забувати безглузді міркування, що робили його аж надто зосередженим і майже смішним у перші дні їхнього зв'язку. Були хвилини, коли, незважаючи на свою звичку прикидатись, він знаходив невимовну втіху в тому, щоб признаватися цій знатній дамі, яка його нестямно кохала, у своєму незнанні життєвих правил. Високе становище Жюльєнові коханки, здавалося, підносило і його. А пані де Реналь і собі знаходила неабияку духовну втіху в тому, щоб навчати безлічі дрібниць цього здібного юнака, якому всі пророкували блискуче майбутнє. Адже навіть пан Вально і супрефект захоплювались ним, — вона їх вважала через це не такими вже дурними.

Одна пані Дервіль поводилася стримано. Приголомшена своїми здогадками і переконавшись, що її розважливі поради лише дратують пані де Реналь, яка зовсім втратила голову, вона раптом покинула Вержі без будь-яких пояснень, — та їх у неї не питали з обачності. Пані де Реналь зронила з цього приводу кілька сльозинок, але незабаром відчула, що стала ще щасливішою. Після від'їзду подруги вона майже цілі дні проводила із своїм коханцем.

Жюльєн тим охочіше втішався милим товариством своєї подруги, що завжди, коли він довго залишався сам, його знову й знову гризла думка про злощасну пропозицію Фуке. Доти Жюльєна ніхто ніколи не кохав, і він також ще не закохувався, а тому в перші дні його нового щастя бували хвилини, коли він відчував таке блаженство бути щирим, що трохи не розповів пані де Реналь про своє честолюбство, яке становило сенс його життя. Йому хотілося порадитися із нею щодо пропозиції Фуке, яка чомусь і досі спокушала його, але одна незначна подія поклала край цій відвертості.

XVII. ПЕРШИЙ ПОМІЧНИК МЕРА

О, how this spring of love resembleth

The uncertain glory of an April day;

Which now shows all the beauty of the sun,

And by and by a cloud takes all away!

Two gentelmen of Verona[11]

Якось надвечір, сидячи поруч із своєю подругою в глибині фруктового саду далеко від надокучливих людей, Жульєн глибоко замислився. «Солодкі хвилини! — думав він. — Та чи довго триватимуть вони?» Думки його були заклопотані складним питанням про вибір шляху. Його гнітили ті великі турботи, які знаменують собою кінець дитинства й отруюють перші юнацькі роки незабезпеченої людини.

— Ах! — вигукнув він. — Справді можна сказати, що Наполеона сам бог послав молодим французам Хто нам його замінить? Що робитимуть без нього всі ті бідолахи, навіть багатші, ніж я, в яких є кілька екю на освіту, але не вистачає грошей, щоб купити за себе рекрута і з двадцяти років пробивати собі дорогу в житті. І що б ми не робили, — скрушно зітхнув він, — цей фатальний спогад завжди буде переслідувати нас, ніколи ми не будемо щасливі.

Раптом він помітив, що пані де Реналь насупилась і обличчя її зробилось холодним і погордливим; такі міркування, на її думку, пасували тільки слугам. Змалку вона знала, що дуже багата, і їй здавалося само собою зрозумілим, що і Жюльєн багатий. Вона любила його тисячократ дужче, ніж саме життя, і гроші для неї нічого не значили.

Жюльєн і не здогадувався про це. Він наче впав з неба, коли побачив ці насуплені брови. Однак він не розгубився і відразу, на ходу щось вигадавши, пояснив цій знатній дамі, яка сиділа обіч нього на дерновій лаві, що ці слова — він, мовляв, навмисно їх повторив — т він чув ще тоді, як ходив у гори до свого друга лісоторгівця. Це, мовляв, міркування нечестивців.

— Ну, то не водіться з такими людьми, — одказала пані де Реналь, усе ще зберігаючи на обличчі, яке щойно дихало найпалкішою ніжністю, холоднувато-гидливий вираз.

Насуплені брови пані де Реналь, або, вірніше, розкаяння у власній необачності, завдали першого удару ілюзіям Жюльєна. «Вона добра й мила, — думав він, — Гаряче мене кохає, але вона вихована у ворожому таборі. Вони справді повинні над усе боятися таких сміливців, які, діставши освіту, не в змозі зробити кар'єру, бо не мають грошей. Що сталося б з дворянами, якби ми могли змагатися з ними однаковою зброєю? Припустимо, я — мер Вер'єра, людина добромисна, чесна, адже такий, по суті, є і пан де Реналь. Ну й дав би я духу цьому вікарію і панові Вально за всі їхні шахрайства! Ось коли справедливість торжествувала б у Вер’єрі! Вже ж не таланти їхні перешкодили б мені. Вони ж роблять усе наосліп.

В той день щастя Жюльєна могло б зробитися чимось тривалим. Але нашому героєві забракло сміливості бути відвертим до кінця. Йому треба було наважитись набратись мужності й дати бій, але — негайно; пані де Реналь здивували слова Жюльєна, бо в її оточенні всі повторювали, що треба остерігатися появи нового Робесп’єра саме з середовища отих занадто вчених юнаків з нижчих верств. Пані де Реналь ще довго зберігала холодність і, як здавалось Жюльєнові, підкреслено виявляла її. Насправді ж прикре