Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— Все це вашою милістю, — сказав пан Грицько, — освідчую, так само стороною.

Стороною були поважні старі люди Яцько Шабуня і Яцько Семенович…

Дорогою назад на нас звалився несподіваний дощ, і ми заскочили в покинуту будниками, які жили тут, виробляючи поташ, буду. Отож сіли па півзгнилій лаві там, де не текло, і дивилися на стіну води в дверях.

— Коли розглянутися, пане возний, — сказав я, — люди землі нашої дивно колотяться у ворожнечі: один нападає на другого, другий на третього, третій на четвертого. Якесь розсічене коло.

— А може, й не розсічене, — роздумно сказав Михайло Виговський, — бо четвертий нападає на третього, а третій на першого, перший на п’ятого і так без кінця й краю.

— Що ж за прокляття маємо, пане возний? — спитав я.

— Прокляття розбрату, — мовив сердито возний. — Через що й державу свою втратили, і годі її повернути. Ми, юначе, ніби клубок змій, що одна одну тисне і жалить, і настільки сплетені, що й не розпастися.

— Чи ж завжди так буде? — спитав я.

Коли не отямимося й не пізнаємо: в любові пожиточніше жити, ніж у зненависті. Коли повернемо давню пам’ять, тобто отямимося.

— Чи ж буде таке колись?

— Буде, — сказав пан возний, але не зовсім твердо.

— Часом думаю, — мовив я, смутно дивлячись на дощ, — хтось із нащадків прочитає наші записні книги й жахнеться.

— Жахнеться й отямиться, — сказав Михайло Виговський. — На те й надія.

— Тоді б нам з вами, пане возний, і роботи не було б, — засміявся я.

— Знайшли б пожиточнішу, — сказав пан возний спокійно. — Зрештою, людська природа така: колотитися. І так не лише в нашому часі і не лише на нашій землі.

Отаку розмову відбули з паном возним Михайлом Виговським, але не заспокоїла вона мене. Отож решту шляху я їхав загаданий, смутно думаючи, що світ оцей складається з розсічених кіл: моя історія з Юстиною — розсічене коло, бо любить мене, а більше ненавидить; служба моя — розсічене коло, адже повз мене проходить тіняве, що чинять люди, і розглядаємо справи лихочинні, бо справи добрі, в любові творені, в жодні замкові книги не записуються, а хіба що в Божі. Життя ж лиходійців тече в розсіченому колі: жоден із них не вважає себе лихою людиною, вважаючи, що він добрий, а світ лихий. Більше того, буття хоч би цього наймудрішого нашого возного пана Михайла повне усвідомлення: карає він зло і доброчинить, але чи тільки добре коріння має, адже ката, який рубає голови лиходіям, всі стороняться і за нечистого мають. Отак пливуть звідусіль розсічені кола, напливають одне на одне, зціплюються краями, ніби хочуть сплести ланцюга, але відразу ж розпадаються, бо кінці їхні незлютовані, крутяться, як колеса: одне в один бік, а друге — в другий, укладаючи дивний млин чи махину, що меле дні наші, роки, вчинки, доброчестя і злочестя, і спожитий хліб із цього борошна помалу труггь нас: не в усьому і не скрізь маємо волю й розум розрізнити своє лихе й добре, бо наше добре іншому лихим стає і навпаки — ось ще одне розсічене коло. Розучилися розрізняти добре для себе і добре для світу, інакше кажучи, Боже, добре для всіх — і це ще одне розсічене коло. А може, воно так і треба, думав я, похитуючись у сідлі, щоб світ не завмирав, а пробував у вічному й ненастанному обертанні, щоб кров його не застоювалася, а бурунила й бродила, адже кожне вино чи мед перш, ніж устоїться і здобуде смаку, має зашумувати й перешумувати; адже прорість гноєм зітлілого і зігнилого старого зерна живиться. Але все-таки душа моя сум ятилася й мучилася, коли думав про такі речі, хотілося їй світла й погоди, хай тисячу раз вона знає: без бурі й дощу, снігу й морозів, погоди лихої не буде плоду земного і нового літа, днів сонячних, світлих і погоди. І це ще одне розсічене коло, здається, найбільше.

Такі думки навідали мене, коли їхали розквашеною дорогою; від дощу освіжіло повітря, прибилася курява, зело порозправляло листя, яке заблищало й запахтіло, через що хотілося глибше дихати, і кров у тілі потекла жвавіше, та й пташки довкола розспівалися, рвучи натхненно горлянки, а з ними і цвіркуни вже почали шаленіти співом, славлячи світ та життя і вічну його нерозгадну таємницю, і нас, малих у ньому й нерозумних.

Уже конче потребував розмови із дядьком Кипріяном, бо хоч який не від світу дивак він був, ніхто не міг ліпше мені розрадити. Тому, повернувшись до міста, я поставив коня в конюшні, а сам рушив у долину річки Тетерів, минув Завал — місце, де скелі сходилися і стискали річку у вузькому ложі, потім стежкою піднявся на гору: скеляна улоговина німо лежала в мене під ногами із заснулим плесом, що вигиналося, наче змій.

Пішов польовою стежкою, в траві довкола несамовитіли цвіркуни, ріжучи повітря тоненькими пилочками на блакитні і вже сутінні брили, і мені в душу вперше прийшов мир, вищий усякого неспокою. Тоді я спинився, закинув голову й подивився на небо, в якому де-не-де палали, догоряючи, малі хмарки, а назагал воно було не світле й не темне, а сіро-синє. Ще не пройшов небом Запалювач зір, але це не було вже небо дня — небо переходу, з якого й натікав у душу мир. Ще зовсім навколо світло, але світло відчувалося, як ненадійне, припорошене, убуваюче, від чого виникало почуття настороженого чекання. Денні пташки, хоч би жайворонки, які завжди тут дзвонять, замовкли, нічні, хоч би солов’ї, ще не почали співати — отож усе тремтіло від цвіркунового цвірчання, і чомусь сумно мені від усього стало, просторо-печально. З таким настроєм і прийшов я до куреня дядька Кипріяна; він сидів на землі, спершись спиною об соснового стовбура, й вирізував різцем щось на тертичці, яку тримав на колінах, — дощечка була свіжа й