Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
По-друге, груди. Тобто з самими грудьми, як і з ногами, все було цілком нормально. Справа була в бюстгальтері, або «ліфчику», як його часто називали. Багато мам уважали дуже важливим уводити цей новий атрибут дівочого гардеробу, щойно в доньки з'являлися перші, ледь помітні округлості. «Щоб сприяти розвиткові гарної форми», — називалося це для дорослих, для дівчат же найважливішим було символічне перетворення з дівчинки на дівчину, навіть майже жінку, котре починалося з першої довірливої розмови з мамою про те, що коли раптом «там» почнеться кровотеча, то не потрібно лякатися, про те, як саме користуватися «тампаксами», гігієнічними прокладками та інтимним милом. І завершувалося купівлею першого бюстгальтера.
Моя мама обмежилася довірливою розмовою. Про бюстгальтер вона не згадувала навіть тоді, коли всі однокласниці вже давно носили цей атрибут насталої жіночості, деякі вже навіть другий рік. Щоправда, їхні «округлості» були дещо пишнішими за мої, і спочатку я вагалася сама починати з мамою розмову про це. Але коли врешті наважилася, так і не дочекавшись ініціативи з маминого боку, то почула у відповідь ті ж аргументи, котрі вже колись спонукали мене відмовитися від літньої засмаги: «тищезамалащоб думатипротакідурниціцецікавитьвкращомувипадкудівчатлегкоїповедінки» і под. Ніхто не сприймав мої проблеми серйозно. І я вирішила затятися. Я порушуватиму собі обмін речовин і майбутню вагітність незручним одягом, занадто теплим, занадто старомодним; невиходом на сонце, вічно блідою шкірою; нехай мене ніхто не бачить, усі сміються з мене, вважають недорозвинутою, з волоссям на ногах, без бюстгальтера і з грудьми, формі яких уже ніколи не стати гарною; у мене так ніколи ніхто й не закохається, краса моя змарніє, зникне; врешті я просто помру з розпуки і від браку розуміння, нікому не потрібна, в молодому віці. Аж потім усі збагнуть, кого втратили, але буде пізно. Ніякими бюстгальтерами чи депіляторами, не кажучи вже про спеїдальні креми для засмаги чи ванну, наповнену сечею коханої людини, мені тоді вже не допоможеш.
Друга стать, інша ментальність і кілька корисних зауваг із приводу того, як оволодіти основами педантизмуТе, що з моїм новим оточенням мені дуже пощастило, я зрозуміла відразу. Мені важко сказати, що саме уявляла собі моя майбутня «опер-сім'я», прочитавши в моїй анкеті, яку заповнила товаришка з німецької філології, про «середньо-початковий рівень володіння мовними ресурсами», але треба віддати належне їхньому терпінню.
У перші дні мій «середньо-початковий рівень» виявляв себе переважно в тому, що я брала в руку яблуко і старанно повторювала за фрау Де Ляфорте: «дер апфель», потім міняла яблуко на грушку і знову старанно повторювала: «ді бірне», а потім, щоб мене не вважали цілковитою ідіоткою, хапала банан і, радісно посміхаючись, повідомляла: «айне банане». Стежачи за цим захоплюючим шоу, мої дії намагалися наслідувати й близнюки: «Леся», — повторювали вони за мамою і показували пальцями в мій бік. «Леся ніхт ферштеєн», — пояснювали вони за мене сусідам чи продавцям у крамниці, коли в мене виникали труднощі з подоланням мовного бар'єра.
Перші два тижні пішли в мене на ознайомлення з предметами найближчого оточення: «дас бетт», «ді лямпе», «дер тіш». Мені кортіло порозвішувати на кожному з цих предметів папірці з їх назвами, як робив свого часу Джек Лондон, розвішуючи в себе в помешканні цидулки з філософськими, літературознавчими та іншими науковими термінами в період, коли інтенсивно займався самоосвітою. Слова, які завдяки цьому постійно потрапляли йому на очі, він краще запам'ятовував. Так само робили герої твору Маркеса «Сто років самотності», намагаючись не забути назви предметів, коли ті невблаганно зникали з пам'яті внаслідок таємничої хвороби.
Спершу наше з фрау Де Ляфорте спілкування виглядало доволі ритуалізовано. Ритуали починалися з самого ранку, відразу після того, як Леа відвозили до школи. Сім'я Де Ляфорте, як і решта добропорядних мешканців Бернсбаха, вперто дотримувалася думки, що дітей до школи, дитячого садка та спортивних чи художніх гуртків обов'язково слід возити машиною, а не водити пішки, навіть якщо школа, дитячий садок чи спортивні та художні гуртки розташовані на сусідній вулиці, а у Бернсбаху практично все було розташоване у межах п'ятнадцятихвилинної прогулянки. Багатьом дітям, Леа теж до них належала, через це доводилося вставати і виходити з дому набагато раніше, ніж якби вони ходили пішки, оскільки на дорогах у ранковий час створювалися корки. Доцільність машинних перевезень мотивувалася необхідністю захисту дітей від сексуальних маніяків. І за рік мого проживання у сім'ї Де Ляфорте справді трапився один випадок нападу маніяка на двадцятирічну дівчину, яка поверталася з дискотеки у не дуже тверезому стані. Це сталося на протилежному кінці країни, за багато миль від початкової школи Бернсбаха, але містечко ще кілька тижнів після цього гуділо і майже всі вуличні сусідські розмови рано чи пізно торкалися того, як слушно роблять батьки, які не пускають своїх чад самостійно гуляти вулицями.
Отже, щоранку, залишившись удвох, ми з фрау Де Ляфорте сідали на підлогу у вітальні і, передаючи одна одній мій «німецько-український-українсько-німецький» словник темно-брунатного кольору, провадили неквапні, а подекуди і геть сповільнені, рясно оздоблені жвавою жестикуляцією та мімікою, діалоги.
Перша розмова була присвячена розпорядку дня, за яким живе сім'я Де Ляфорте, а віднині житиму і я. На двері моєї кімнати було пришпилено листок із видрукуваним на комп'ютері «Таґесабляуфом», себто розкладом, згідно з яким сніданок тривав від 8.04 до 8.26, «ігри з близнюками» — від 8.27 до 12.14, обід — від 12.14 до 13.03, післяобідня перерва — від 13.06 до 15.09, «ігри з близнюками» — від 15.11 до 17.03, післяобідня перерва — до 19.12, вечеря — від 19.21 до 19.46, бейбісіттінг — від 20.01 до 21.11. Кожного разу, коли я спускалася на сніданок о 8.06 або поверталася з пообідньої прогулянки о 15.15, фрау Де Ляфорте мовчки дивилася на годинник, і її мовчання було достатньо промовистим.
Ця напрочуд терпляча жінка, напевно, не раз пошкодувала про своє рішення запросити «опер» слов'янського походження. З виразом приреченості на обличчі вона майже щодня мусила нагадувати мені, що горнятка ставлять у машину для миття посуду
