Спартак - Рафаелло Джованьолі
— Але я не згадувала твого імені… і ти будеш осторонь усього, що може скоїтися.
— Розумію… це добре… Та, бачиш, моя дівчинко, я щирий друг Сулли вже років тридцять. Я знаю цього звіра… тобто людину… І при всій дружбі, яка зв'язує мене з H11M стільки років, я певен, що він цілком здатний скрутити мені в'язи, мов курчаті… Потім він ушанує мене пишним похороном і битвою п'ятдесяти гладіаторів навколо мого вогнища. Шкода тільки, що я не зможу вже тішитися всіма цими видовищами…
— Не бійся, не бійся, — сказала Евтібіда, — нічого сумного з тобою не станеться.
Цієї миті до триклінія увійшов раб у дорожньому одязі.
— Пам'ятай же мої накази, Демофіле, і ніде не зупиняйся до самих Кум.
Слуга взяв із рук Евтібіди листа, сховав його між сорочкою та курткою, прив'язав до тіла шворкою, загорнувся в плащ і, вклонившись господині, вийшов.
Евтібіда заспокоїла Метробія, якому фалернське вино розв'язало язика, і він знову заговорив про свої побоювання. Сказавши йому, що завтра вони побачаться, вона вийшла з триклінія і повернулася до приймальні. Там Лукрецій з табличкою в руці саме почав перечитувати написане.
— Пробач мені, що я мусила лишити тебе на самоті довше, ніж хотіла… Та, бачу, ти не марнував часу. Прочитай мені ці вірші, адже твоя уява може виливатися тільки у віршах… і до того ж у гарних віршах.
— Ти і буря, що лютувала надворі, навіяли мені ці вірші… Тому я повинен прочитати їх тобі… Повертаючись додому, я прочитаю їх бурі.
Вітер буйний на морі хвилі здіймає бурхливі,
Трощить міцні кораблі і шарпає хмари на небі,
А чи полями жене, кружляючи вихором сильним,
Валить стовбур'я дерев і гори встеля буреломом;
Так на роздоллі земному нестримно літає й лютує,
Все по дорозі рвучи і грізно рокочучи, вітер.
Отже, й вітри — це тіла, тільки для нас невидимі.
Збурюють море і сушу вони, ще й тучі небесні,
Гінко й розвихрено мчать в раптовім навальнім пориві,
І не інакше линуть вітри пружно і стрімко,
Як і вода, від природи хоч лагідна, інколи рине
Дикою повінню рік, що буйніє рясними дощами,
І водоспади ревучі з крутих верхогір'їв приймає,
З коренем рве і несе дерева й кущі надбережні.
Щонайміцніші мости неспроможні стримати натиск
Вод розшалілих, коли після зливи раптової
Мчать потужні потоки, б'ючись об устої і палі,
З гуркотом, ревом страшним каміння і дерево крушать.
Впертою силою хвиль усі перепони ламають.
Так і поривчастий вітер, подібно до річки потоку,
Рине в один бік чи в другий, дужий, стрімкий, незборимий,
Все, що зустріне, підхопить і понесе у простори,
Чи веремію закрутить, смерчем вибухаючи лютим.
Вихрить, вирує, кружляє в бистрій, рвучкій круговерті.
Евтібіда — ми вже згадували — була гречанкою і досить освіченою, тому вона не могла не відчути захоплення від сили і краси цих віршів. їхня розмірена гармонія була тим дивнішою, що в ті часи латинська мова була ще бідною на поетичні засоби і, за винятком Еннія, Плавта, Луцілія і Теренція, не мала славетних поетів.
Тому вона висловила Лукрецієві своє захоплення словами, повними щирого почуття, на які поет, прощаючись з нею, усміхаючись відповів:
— Ти заплатиш мені за своє захоплення цією табличкою, яку я забираю з собою…
— Але ти сам повернеш її мені, тільки-но перепишеш вірші на папірус.
І Лукрецій, пообіцявши гречанці завітати до неї знову, пішов. Його душа була наповнена схвильованими й сильними віршами, що народилися від споглядання природи.
Евтібіда, яка, здавалося, була цілком задоволена, пішла в супроводі Аспазії до своєї опочивальні. Вона хотіла, вклавшись у ліжко, потішитися радістю, яку обіцяла їй помста. Однак, на велике її здивування, насолода, на яку вона так чекала і надіялася, виявилася не настільки приємною, як
вона передбачала. їй здалося дивним, що вона відчула таке слабке задоволення.
Вона довго міркувала над тим, що вчинила, над можливими наслідками свого листа. Можливо, розлютований Сулла приховає свій гнів до ночі і стежитиме за коханцями, застане їх в обіймах і вб'є обох.
її тішила думка, що незабаром вона почує про смерть і безчестя Валерії, самовпевненої, зарозумілої матрони, яка звисока дивилась на неї, нещасну й зневажену. А Валерія була в тисячу разів більше зіпсована й розбещена, ніж вона. Думка про те, що вона почує про смерть цієї лицемірної, гордовитої жінки, сповнювала її груди радістю і тамувала муки ревнощів та горя, які вона все ще відчувала.
Але до Спартака Евтібіда мала зовсім інші почуття. Вона намагалася пробачити йому його провину, і їй здавалося, що бідолашний фракієць винний значно менше від Валерії. Зрештою він тільки бідний рудіарій, і для нього дружина Сулли, будь вона зовсім негарною, мала бути чимось більшим, ніж богиня. Ця розпутна жінка, мабуть, спокушала його своїми пестощами, чарувала, дражнила до того, що бідолаха був неспроможний більш опиратися. Так мусило бути, бо чи зважився б якийсь гладіатор звести зухвалий погляд на дружину самого Сулли? А потім, завоювавши любов такої жінки, бідний Спартак, певна річ, настільки нею захопився, що вже не міг і подумати про любов до іншої. Тому смерть Спартака тепер почала здаватися Евтібіді несправедливою і незаслуженою.
Ці різноманітні, протилежні думки не давали заснути; вона зітхала, дрижала, мов у лихоманці, і металася в постелі. Час од часу вона починала від утоми дрімати, але прокидалася знову.
Раптом вона скочила з ліжка і ридаючи закричала:
— Ні… Спартак… не я тебе вбиваю!.. Це вона… Ти не загинеш!
Вона накинула широкий білий плащ і, покликавши Аспазію, наказала їй мерщій розбудити Метробія.
— Демофіл тепер
