Марта - Лілія Черен

Сів на стілець, поклавши ногу на ногу, і демонстративно почав їсти, голосно плямкаючи. У Маргарити в животі тихенько забурчало: вона вже години три була у цій холостяцькій квартирі, де миші повісилися, а таргани повтікали з горя. Дівчина рвучко підійшла до столу і простягнула руку:

— Дай! Я теж їсти хочу!

Володимир ляснув боляче по руці:

— Спершу будь чемною!

— Ах ти, мамій! То подавися мамчиними пиріжками! — і дівчина дала йому гучного поличника.

Володимир несподівано для себе оскаженів, стиснув у своїх лапищах кисті її рук і гарненько струсонув дівчину. Маргарита здивувалася. Вона звикла, що була вищою за більшість їй відомих чоловіків і нерідко сильнішою. Чудним здавалося зустріти когось рівного собі.

Але за хвилину вона вже звивалася у його руках, немов величезна дужа змія. Врешті, висмикнувши з хрустом руки, вона позадкувала, а він ішов за нею, перевертаючи стільці й інші меблі на своєму шляху. За мить дівчина опинилася у новій пастці — стояла притиснута до стіни, високо й часто здіймаючи груди. Їхні погляди зустрілися. Його — вже не злий, а лише затятий, бо Володимир швидко перегорав. І її — дикої хижої тварини. Чуючи зовсім поряд із собою дуже чоловіче тіло, його тепло й запах, Маргарита згадала щось далеке з минулого, і її ноги млосно затремтіли.

Він відчув цю переміну і провів великою долонею по її волоссю, а затим боляче згріб його, щоб, смикнувши назад, мати змогу міцно вп'ястися їй у губи. Й вогонь, що з'їдав обох ізсередини, закипівши, вирвався назовні.

Марта поспішала до квартири Семена. Несла наметані костюми на примірку і в думках проговорювала собі, що ще повинна зробити, щоб устигнути. Хотіла ж бо поїхати на Великдень у село до батьків. Звичайно, недобре у Страсну п'ятницю йти на якусь театральну репетицію, але вона тільки мигцем. Направду, до релігійних питань їй було байдуже, хоча її однаково дратували навіжені безвірники з їхньою не зрозумілою Марті войовничістю, так і церковні фанатики.

На дверях Семенової квартири прочитала на шматку паперу: репетиція відкладається на завтра, бо в Іцика сьогодні безвірницький концерт, а Сашко на якомусь поетичному вечорі. Марта спершу здивувалася цій записці, а потім промайнув здогад: це ж господар може десь вештатися, а наймичка відпросилася їхати до родини святкувати Великдень.

Але ж не хочеться тягнути костюми через весь Київ додому, щоб потім нести їх завтра назад... І як іти завтра на репетицію, як вона мусить їхати в село? Якби ж то хтось був удома! І мимоволі Марта, взявшись за ручку, спробувала відчинити двері. Ось так просто, навіть не стукаючи. Ніби вело її у цю мить щось дивне, невидиме. Двері тихо, майже без рипіння, прочинилися. І Марта зайшла всередину. Здавалося, що квартира була порожня. У коридор не пробивалося й промінчика світла, не чулось голосів.

Марті стало якось не по собі, що вона без дозволу зайшла до чужого помешкання. «Залишу костюми й піду геть», — вирішила. Тихо, навшпиньках, ніби боялася когось злякати, пройшла до вітальні і прочинила двері... Й завмерла від несподіванки.

У кутку кімнати просто на підлозі напіводягнені застигли у солодкій знемозі Маргарита й Володимир. Очі заплющені, й легенькі краплинки поту виблискують на чолі.

Марта кинула непотрібні костюми додолу й швидко зачинила двері. Тільки одна думка крутилася в голові: я не хочу це бачити! Ватяними ногами вона повільно пішла геть, мимоволі придушуючи у собі і спогад про щойно побачене, і думки, й емоції. Господи, тільки не думати про це, бо вона не витримає!

Вже біля виходу з будинку її наздогнав Володимир:

— Зачекай! — шарпнув, взявши за лікоть.

— Ти можеш мені щось сказати? — запитала Марта.

— Я не хочу, щоб ти додумувала те, чого не було, -відказав, але й справді не мав слів.

— Я все бачила, — сказала дівчина. Їй страшенно хотілося не бути тут, нічого не чути, не відчувати дотику його рук. І взагалі хотілося бути не собою, а кимось іншим. А ліпше не бути. Бо вона ж така стомлена. Така стомлена, що немає сил, щоб жити.

— Нічого ти не бачила! І нічого не знаєш!

— Дай мені, будь ласка, спокій, — попросила Марта і спробувала вивільнитися від його дужих рук.

— Чого ти розприндилася! Це нічого не означає. Я тільки взяв те, що лежало, й усе, — сказав сердито Володимир.

— То ти що — завжди береш, як дурно дають? — вигукнула Марта, і зразу їй стало дуже страшно від свого запитання, бо була не