Поштамт - Чарльз Буковський
2
Зайшов до кабінету консультанта. За столом сидів Едді Бівер[17]. Службовці прозвали його Чахлим Бобром. Гострокутна голова, гострий ніс, загострене підборіддя. Наче весь він складався з гострих кутів. І шукав їх довкола.
— Сідай, Чінаскі.
Бівер тримав у руці якісь папери. Читав їх.
— Чінаски, ти витратив 28 хвилин замість 23 на розкидання піддона.
— Слухай, давай без цього лайна, га? Я втомився.
— Що?
— Кажу, давай без цього лайна! Дай мені папірця на підпис, і я піду. Не хочу цього чути.
— Я тут, щоб роз’яснювати тобі, Чінаскі.
Я зітхнув.
— Добре, хай так. Починай давай.
— Нам треба виконувати виробничий розклад, Чінаскі.
— Аха.
— А коли ти не вкладаєшся в розклад, це значить, що твою пошту хтось розкидає за тебе. А це означає понаднормову працю.
— Хочеш сказати, що це я винен у тому, що ледь не щоночі додають три з половиною години понаднормових?
— Слухай, ти витратив 28 хвилин на 23-хвилинний піддон. Оце й усе.
— Вам ліпше знати. Кожен піддон завдовжки два фути. На деяких утричі, навіть у чотири рази більше пошти, ніж на інших. Службовці хапають те, що вони звуть «вершками». Я тим не переймаюся. Хтось має розкидати важчу пошту. Між тим ви, пахолки, торочите, що два фути має бути розкидано за 23 хвилини. Але ж ми не фути розкидаємо по комірках, а листи.
— Ні, ця норма перевірена часом.
— Може, й так. Але, якщо вже визначаєте прудкість людини, не судіть її за одним піддоном. Навіть Бейб Рут час од часу лажав. Оцінюйте за десятьма піддонами чи за нічною зміною. А ви, пахолки, користаєтесь цією нормою, щоб доскіпуватись до тих, хто вам дорогу перейшов.
— Гаразд, Чінаскі, ти своє сказав. Тепер послухай МЕНЕ: ти розкидав піддон за 28 хвилин. Ми відштовхуємося від цього. ТЕПЕР, якщо тебе спіймають на тому, що повільно працюєш, тобі доведеться пройти ПОГЛИБЛЕНУ РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНУ РОБОТУ!
— Добре, можна тільки я питання задам?
— Вперед.
— Уявімо, у мене легкий піддон. Часом перепадають. Іноді я розбираюся з піддоном за п’ять хвилин, чи вісім. Припустімо, я розкинув піддон за 8 хвилин. Згідно зі стандартом, перевіреним часом, я зберіг поштамтові 15 хвилин. А тепер чи можу я взяти ці 15 хвилин і до кав’ярні спуститися, узяти собі шмат пирога з морозивом, телевізію подивитися й повернутися назад?
— НІ! ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ НЕГАЙНО СХОПИТИ НАСТУПНИЙ ПІДДОН І ВЗЯТИСЯ РОЗКИДАТИ ПОШТУ!
Я підписав папірець, в якому йшлося про те, що роз’яснювальну роботу зі мною проведено. Затим Чахлий Бобер підписав мій проїзний талон, зазначив час і відіслав мене до мого табурета розкидати пошту.
3
Однак острівки дії подекуди лишалися. Одного мужика зловили на тих само східцях, на яких попадався і я. Голову він тримав під спідницею якогось дівчати. Потім одна з працівниць кав’ярні нажалілася, що їй не заплатили обіцяного за оральні послуги, які вона надавала головному виконробу та трьом поштарям. Дівчину та поштарів звільнили, а виконроба розжалували в наглядачі.
Потім я ледь не спалив поштамт.
Мене відіслали сортувати пошту четвертого класу (до четвертого класу належить рекламна продукція — листівки, буклети, каталоги), а я курив сигару, вивантажуючи пачки пошти з візка, коли якийсь хлоп пройшов повз і сказав:
— ГЕЙ, У ТЕБЕ ПОШТА ГОРИТЬ!
Я озирнувся. Так і є. Малий вогник намагався піднятися, наче танцююча змійка. Випадково до візка впав тліючий попіл із сигари.
— От лайно!
Полум’я швидко зростало. Я схопив каталог і заходився вибивати з нього лайно. Полетіли іскри. Було гаряче. Заледве я розібрався з одним стосом, зайнявся другий.
Почувся голос:
— Гей! Я чую вогонь!
— ТИ НЕ МОЖЕШ ЧУТИ ВОГНЮ, — загорлав я, — ТИ ЧУЄШ ДИМ!
— Гадаю, треба забиратися звідси!
— Ну й котися під три чорти, — крикнув я. — ВАЛИ!
Полум’я обпікало руки. Я мав урятувати пошту Сполучених Штатів, макулатурну пошту четвертого класу!
Зрештою я впорався. Зіштовхнув ногою стос на підлогу й затоптав рештки червоного попелу.
До мене посунув наглядач, поговорити хотів. Я стояв із обгорілим каталогом і чекав. Він подивився на мене й відійшов.
Тоді я продовжив сортувати по ящиках макулатуру четвертого класу. Усе підпалене відкладав убік.
Сигара загасла. Наново її не запалював.
Обпечені руки зачали боліти, я підійшов до фонтанчика з водою, підставив руки під воду. Не допомогло.
Знайшов наглядача і спитав у нього проїзний талон, щоб зайти до медкабінету. То був той самий, що любив приходити під мої двері й питати:
— Ну а тепер у чім справа, містере Чінаскі?
Щойно я зайшов, медсестра спитала те саме.
— Не забули мене, га?
— Авжеж ні. Пригадую, у вас бували направду хворі ночі.
— Не без того, — сказав я.
— Досі водите до себе жінок? — спитала вона.
— Так. А ви так само ще водите до себе чоловіків?
— Гаразд, містере Чінаскі, що сталося?
— Руки пообпікав.
— Підійдіть-но. Як це сталося?
— Хіба не все одно? Попік і все тут.
Вона чимось обробляла мені руки. Зачепила мене грудьми.
— Як це сталося, Генрі?
— Сигара. Я стояв над візком із поштою четвертого класу. Схоже, попіл туди втрапив. Зайнялося.
Груди знову вперлися в мене.
— Будь ласка, не смикайте руками.
Тут вона вклалася на мене всім передом, коли намащувала руки маззю. Я сидів на табуреті.
— Що сталося, Генрі? Виглядаєте знервованим.
— Ну… знаєте, як це буває, Марто.
— Мене звати не Марта. Гелен.
— Гелен, давайте поберемося.
— Що?
— Кажу, коли я зможу знову користуватися руками?
— Та хоч зараз, якщо забажаєте.
— Що?
— Маю на увазі, на робочому місці.
Руки вона обмотала мені марлею.
— Я себе краще не почуваю, — повідомив їй.
— То нема чого пошту було палити.
— То макулатура була.
— Уся пошта важлива.
— Дякую, Гелен.
Вона пішла за стіл, я за нею. Заповнила мій проїзний талон. У своїй малій білій шапочці вона виглядала дуже круто. Слід вигадати, як сюди повернутися.
Вона побачила, як я витріщаюся на її тіло.
— Добре, містере Чінаскі, гадаю, вам краще піти.
— Так, авжеж… Щиро вдячний за поміч.
— Це моя робота.
— Безсумнівно.
Наступного тижня повсюдно з’явилися знаки «ТУТ КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО». Без попільничок службовцям курити забороняли. Хтось підписав контракт із урядом на виробництво цих самих попільничок. Красиві були. З написом «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ».
