Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Я ненавиджу Евеліну. Це безсумнівно. І вона, радше за все, так само ненавидить мене. Ми є інстинктивними ворогинями — дивимось одна на одну, як двоє чужих котів. Досі я нікого не відзначала своєю ненавистю. Тож ненависть є мені чимсь новим, цікавим, відмінним. Евеліна вчиться в середньому класі, вона висока на зріст, гарна на вроду, розумна, з вузькими світлими, проте зрадливими очима. Говорячи, відчутно гугнявить. Має літературні амбіції і вважається найбільшою чепурухою і франтихою в усій школі. Може, й слушно. Та її сукні справляють сильніше враження, ніж вона сама. Дехто критикує Ільзу — мовляв, вона вбирається занадто пишно і поважно, але вона завжди є вищою від своїх уборів. А Евеліна — ні! Щоразу думаєш передусім про її убрання і вже по тому про неї саму. Відмінність полягає у тім, що Евеліна фантазує для інших, а Ільза — для себе. Мушу скласти її портрет, коли краще її пізнаю. То буде приємно, адже стане мені своєрідним відшкодуванням моральних збитків.

Вперше я зустріла її в Ільзи. Рекомендувала її Мері Карсвел. Евеліна поглянула на нас (вона трохи вища від мене і, зрештою, старша на один рік) і промовила:

— О, панна Стар? Я чула про вас від моєї тітки, пані Генрієтти Блейк.

Пані Генрієтта Блейк — це колишня панна Браунел. Я поглянула Евеліні просто у вічі й сказала:

— Не сумніваюсь: Генрієтта Блейк намалювала схвальний мій портрет.

Евеліна засміялася. Не люблю її сміху. Складається враження, мовби вона сміється з людини, а не з того, що ця людина сказала.

— У яких часописах ви друкуєтесь? — солодко запитала Евеліна.

Знає, знає достеменно, що не друкуюсь у жодних. Наразі — так.

— В «Ентерпрайзі», що виходить у Шарлоттетауні, у «Тижневику Шрусбері»… От і все, — відказала. — Я, власне, уклала з ними угоду: отримуватиму двадцять центів за кожну нотатку, надіслану до «Ентерпрайзу», і двадцять п’ять центів на тиждень за дописи у відділ світської хроніки «Тижневика».

Евеліну моя іронія здивувала. «Наймолодші» зазвичай не вдаються до такої зброї. Це привілей «середніх» і «старших».

— Я питала, і то цілком серйозно, про шкільні часописи, — зверхньо пояснила вона. — Часописом нашої школи є «Перо». Це місячник, який видається членами нашого літературного товариства, а належати до товариства можуть лише учні старших і середніх класів. Статті у «Пері» редагуються самими учнями. Властиво, кожний учень нашої школи може подавати до місячника свої твори, але на практиці твори наймолодших у часописі майже не з’являються.

Евеліна є двоюрідною сестрою видавця «Пера». Виголосивши свою промову, вона відвернулася, либонь, подумавши, що вже набридла мені остаточно, — перестала приділяти мені увагу. Лиш коли мова зайшла про сукні та інші убори, знов пустила мені шпильку:

— Нині я повинна оглянути нові моделі. Ймовірно, Джонс уже має пречудові нові суконки. Ця оксамитова хустка, яку ви, панно Стар, носите на шиї, дуже гарно на вас виглядає. Я й сама носила такі хустки (поки не вийшли з моди), адже вони до лиця кожній жінці.

Не зуміла їй відповісти нічого путнього. Приходять мені на думку різні мудрощі, коли вже нема в них потреби. Та, коли відказати треба негайно, слушні думки мене не навідують. Отож, не сказала нічого, лишень посміхнулась зневажливо. І це розсердило Евеліну більше, ніж словесна відсіч, адже згодом я випадково почула її слова: «У Емілії Стар дуже неприродна усмішка».

Примітка. Багато чого можна домогтися тією чи тією усмішкою! Мушу докладно вивчити це питання. Усмішка приязна… усмішка з докором… усмішка недбала… усмішка приваблива… звичайна усмішка чи просто гримаса вуст.

Що ж до панни Браунел (чи пані Блейк), то я зустріла її на вулиці два дні тому. Проходячи повз мене, вона сказала щось до своєї супутниці, відтак обидві голосно засміялися. Дуже лихі в них манери, як на мене.

Тепер я люблю Шрусбері, люблю нашу школу, проте ніколи не полюблю господи тітки Рут. Цей будинок має неприємну індивідуальність. Будинки ж як люди: одних ми любимо, а до інших почуваємо нездоланну відразу. Покої тут чисті, охайні, але що б не поставити чи повісити в них на стіні, все виглядатиме так, ніби має бути не тут, а деінде. Немає тут милих романтичних куточків — таких, як у Місячному Серпі. Моя кімната при ближчому знайомстві кращою не стала — якраз навпаки. Стеля давить мене і гнітить — так низько нависає над моїм ліжком, — а тітка Рут не дозволяє пересунути ліжко. Понад те: була неабияк обурена, коли я їй це запропонувала.

— Ліжко завжди стояло у тому куті, — сказала з притиском. Тим самим тоном вона могла б заявити: «Сонце сходить щодня».

Проте найгірше в «моїй» кімнаті — це так звані картини: олеографії найнижчого ґатунку. Я перевісила їх зображенням до стіни, а тітка Рут, зайшовши до кімнати (вона ніколи не стукає), миттєво це зауважила.

— Емілі, ти навіщо відвернула ті картини?

Тітка Рут полюбляє запитувати: «Навіщо те, для чого се?» Часом я можу їй пояснити, а часом — ні. То був один із випадків, коли не могла пояснити. Одначе мусила відповідати на поставлене запитання. Тут зневажливий усміх не зарадив би.

— Комір королеви Олексадри діє мені на нерви, — мовила я. — А вираз обличчя Байрона на смертному ложі заважає мені готувати уроки.

— Емілі, — озвалася тітка Рут, — ти повинна виявляти хоч трохи вдячності!

Вже ладна була запитати:

— Кому? Королеві Олександрі чи лорду Байрону? — але стрималася вчасно. Натомість повернула всі картини зображенням до наших очей.

— Ти не відкрила мені справжньої причини, через яку відвернула ті картини, — суворо, карбуючи склади, проказала тітка Рут. — Припускаю, ти й не збираєшся її відкривати. Я завжди казала: ти хитра. Першого ж дня, коли побачила тебе у Травневому Гаї, я прилюдно оголосила: ти найхитріша дитина, яку я бачила у своєму житті.

— Тітко