Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

— Як — не можна мені запросити сюди ні Ільзи, ні Перрі, ні Тедді?!

— Ну, Ільза як-не-як із роду Барнлі, отже, наша далека родичка. Іноді може прийти, але іноді — не часто! Втім, судячи з того, що я про неї чула, — вона для тебе не дуже бажана товаришка. Що ж до хлопців — ні в якому разі! Про Тедді Кента я не знаю нічого, а що стосується Перрі, то гордість не повинна дозволяти тобі водити дружбу з Перрі Міллером.

— Насправді я занадто горда, аби з ним не дружити, — дала відкоша Емілі.

— Не дуже мудруй, коли розмовляєш зі мною, Емілі. Тут не будеш керуватися своїми примхами, як ти звикла у Місячному Серпі. Я не бажаю, щоб якісь наймити відвідували мою племінницю у моїй господі. Й звідки в тебе такі уподобання? Навіть батько твій справляв враження людини порядної. А зараз ступай нагору і розпакуй свої речі. По тому сідай за уроки. О дев’ятій ми лягаємо спати.

Емілі була не в жарт обурена. Навіть тітці Елізабет не спало на думку заборонити Тедді заходити до Місячного Серпа. Зачинилася у своїй кімнаті й взялася розпаковувати речі. Кімната була вельми бридкою, як і весь будинок. Двері щільно не зачинялися. Стеля була скісною і саме над ліжком такою низькою, аж можна було торкатися пальцями. Смак, властивий Мурреям, тут зовсім не відчувався.

«Навколо не роздивлятимусь, щоб очі мені не боліли. Цей покій — не гостинний, у кожному разі, для мене. Я ніколи до нього не звикну», — міркувала Емілі. Враз її охопила болісна туга за полишеним домом, за свічками Місячного Серпа, за улюбленими деревами, за співами вітру в гаю Високого Джона, ба навіть за цвинтарем, на якому спочивали померлі у Бозі Мурреї.

— Не буду плакати. — Емілі стиснула кулачки. — Тітка Рут висміяла б мене, та й годі. У цій кімнаті я не полюблю, не зможу полюбити нічого. А що там, за вікном?

Вихилилася з вікна. Виходило воно якраз на ялини. Смолистий цілющий дух огорнув її. Ліворуч дерева стояли мовби шеренгою, крізь яку виднів окраєць неба з прегарним місячним серпом, що завис над долиною. Щодня можна споглядати захід сонця!

«Як же гарно! — подумки вигукнула Емілі, жадібно вбираючи ніздрями пахощі живиці. — Батько завжди казав: скрізь можна знайти те, що гідне любові. Я любитиму цей краєвид.»

Раптом тітка Рут просунула голову крізь відхилені двері.

— Еміліє Стар, негайно зачини вікно. Ти що, збожеволіла?

— Ця кімната така тісна, — спробувала пояснити Емілі. — Мені було задушно.

— Можеш перевітрювати її вдень, але не ввечері, по заході сонця. Віднині я відповідаю за твоє здоров’я. Знай: сухотники мають уникати нічного повітря і протягів.

— Я ж не сухотниця!

— Не сперечайся зі мною!

— А якби й була сухотницею, — все одно: нічне повітря — це краще, ніж зовсім без повітря. Доктор Барнлі говорить, завжди треба мати чим дихати. Я не зношу вузького, замкненого простору!

— Молодим здається, ніби старі є дурними, а старі знають, що дурними є молоді, — тітка Рут виголосила цю сентенцію незаперечним тоном.

Емілі, скрушно зітхаючи, спустилася донизу. Їдальня в тітки Рут була значно кращою і сучаснішою, ніж їдальня в Місячному Серпі. Але ж наскільки милішою була атмосфера, що панувала там! Емілі тужила дедалі сильніше. Здавалося їй, не полюбить нічого в цілому Шрусбері, навіть школи, навіть самої науки, бо не можна любити нічого, мешкаючи під одним дахом з тіткою Рут. І вчителі їй видалися поверховими й обмеженими проти яскравого і мудрого пана Карпентера. Й одна зі школярок збудила в ній нелюбов із першого погляду. А вона ж гадала, що буде їй так добре і весело у великому гарному Шрусбері, у Вищій школі! «В житті все не так, як ми собі заздалегідь уявляємо», — виснувала Емілі у нападі песимізму й рушила до своєї кімнатки. Дін казав їй, що мріяв ціле життя проплисти гондолою по венеційських каналах при сяйві місяця. Коли ж дочекався здійснення своєї мрії, то мало не був з’їджений москітами.

Емілі стиснула зуби й гулькнула під ковдру.

«Було б йому зосередити думки на місячному світлі й романтизмі, а не зважати на якихось москітів, — подумала вона. — Але ж яку нудьгу нагонить тітка Рут!»

20 вересня 19…

Останнім часом я геть занедбала мій щоденник. Людина, що мешкає в тітки Рут, багато вільного часу не має. Але сьогодні п’ятниця, а я не мала змоги поїхати на вихідні додому, тож, аби втішити себе, далі веду мій щоденничок. Я маю право їздити додому що два тижні, не щотижня. Кожної другої суботи я мушу залишатися тут, адже потрібна тітці Рут для «генерального прибирання». Прибираємо цей будинок безнастанно, коли треба й коли не треба, а в суботу гаруємо вже зовсім без будь-якої потреби, хіба на те, щоб мати після чого відпочивати в неділю.

Нині в повітрі вже відчувається морозний подих. Як би сад у Місячному Серпі не постраждав од приморозків! Незабаром кузен Джиммі почне варити у старому саду картоплю для свиней — і читати вголос свої поезії. Довкола нього зберуться Ільза, Перрі й Тедді, що приїхали додому на вихідні (щасливі створіння!), і Стоп увиватиметься біля дружніх ніг. А втім, не хочу про це думати. Надто сильна проймає мене ностальгія.

Здається мені, я все-таки полюблю Шрусбері й тутешню школу. Хоч Дін мав рацію, твердячи, що я ніде не зустріну другого такого вчителя, як пан Карпентер. Вчуся у наймолодшому класі, на який старші й середні класи поглядають згорда. З них лише кілька учнів спустилися до того, щоб зав’язати зі мною сякі-такі стосунки. Наприклад, Евеліна Блейк, чия найкраща подруга, Мері Карсвел, мешкає разом з Ільзою в пансіоні пані