Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

З курної дороги, нарешті, видибцьовує, сповнена гідності, постать Петра. Пообідавши, малий бурмотій байдужувато б'є палюгою по цупких стеблах «Петрового батога», і вони закипають сполоханим синьоцвіттям. Зараз на темному обличчі пастушка тримаються лише півсонна добрість і ситість. Розімлілим оком він перелічує корів, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищі і задоволене, але з прихованою насмішечкою хмикає:

— Ну, як, читальнику?

— Погано, обіднику!

— Ти ще гніваєшся? — вдовиченко примирливо покліпує віями, на яких осів пилок дороги.

— Та ні, перегнівався.

— То чому ж погано? — підіймає одне плече вгору, далі його обличчя розповзається в широкій посмішці, при цьому він показує все своє підсинене дрібнозуб'я. — А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?

— Вгадав, — необачно зітхнув, бо знаю, що це викличе тільки нову насмішку.

— Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, — неквапливо виважує скотарчук насмикані з чужих мудрувань слова, а далі задоволене б'є долонею по дерев'яній цурці, на якій тримаються штаненята: — От погобідав, так погобідав, що й самому не думалось, не гадалось.

Я глузливо чмихаю:

— Чого тільки не було на тому столі: і хліба, і води, а цибулі якої, а хріну, і навіть самої редьки!..

Петро зневажливо, як тільки він уміє, рукою, очима і губами відкидає вищесказане і звертається наче не до мене, а до когось стороннього:

— Не дивуйтесь, бо що воно, бідне, тямить у панському їдлі?

— Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!

— Атож! — зверхньо напівобертається до мене Петро і ліньки цідить: — Чуєш, і борщ з товчениками, і качатину, і аж солодкі пундики їв.

— У сні?

— Та ні, у самого попа!

— Тороч та балакай! — Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скаредність нашої блідавовидої попаді, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язиці трималася жовч; присадкувата і широка, мов дзвін, матушка цілоденне товчеться на своєму попівстві і все буботить що тепер настало не життя, а один розор — усі і всякі руїнники об'їдають та обносять її статки. Правда, коли на попівському подвір'ї стоять червоні козаки, матушка до їхнього від'їзду стає тихою, ніби зітхання, і навіть наймичку Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а — серце моє…

— І ти ніяк не віриш, що я в попа обідав? — пастушок удавано байдуже лягає горілиць на стерню, кладе в узголів'я сплетені руки і ловить очима білі хмари, що з своїх краєчків обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного літа.

— А хто й повірить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?

— Дурний, та й годі! — задоволене підсміюється Петро. — Матушки саме дома не було: вона аж у Літин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тільки, чуєш, не поставила на стіл і… — вдовиченко напівпідводиться з землі, а голос його стихає, ніяковіє… - і чорнобривцем назвала мене, і казала, що я, кхи… вигарнів.

— О!

— От тобі й «о»! — Петро збирає в оборку потріскані вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дівчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцію зверхньо ставитись до того, що говорять жінки. — Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрібно мені!

Ні, я не думаю, що він вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсім іншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчір'ясту одежинку і чи не вперше бачу, що він справді славний: і брови в нього чорні, сосонкою, і очі красиві.

Як іноді важливо буває, щоб хтось виділив у людини щось гарне та й іншим, менш видющим, підказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворів і тополь окреслюється село, і тепло згадую заповзяту попівську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. Навіть коли матушка сварить її, наймичка насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді.

— Нема на тебе, шибайголово в спідниці, ні грому, ні блискавки, ні трясці, ні трісця, ні лихої години, ані синього смутку.

— То й добре, що нема! Хай і повік не буде — не зажурюсь! — дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на місці і підсміюється.

Попадя озирається довкола, зітхає:

— Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная… Запам'ятай, маловіре, моє слово: будуть тебе невдовзі тягнути куцохвості у саме пекло і тільки одним свіжим мотуззям, бо старе не витримає.

— Гі! Поки вони собі натіпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.

— От хай мене уб'є золотий хрест, — била себе роздутою рукою в підпаристі груди попадя, — коли не кинуть тебе хвостаті аж на саме днище геєни огненної.

— І там, кажуть, матушко, є люди!

— Свят, свят, свят. І що ти, богопротивна, мелеш і вже наперед шукаєш кумпанію в пеклі? Зникни і щезни з моїх очей, відлюдку!

— Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? — смиренно питає Мар'яна, а з кінчиків її вій аж капотить молодече життєлюбство.

— Революціонерка! — нарешті волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очі підводила до неба: — Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная, прости і остави…

А наймичка, метляючи спідницею і косами, вже проворно бігла до обори чи на город і скрізь ронила на стежки і доріжки безжурний сміх чи пісню. В селі, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра і гарного жениха, який мав би земельку і славно хліборобив.

«Так от хто мені зможе пособити — знайти в попа якусь книгу, і чого раніше не додумався до такого?» — веселію я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцівським столом.

— Ну, біжи на обід, бо перепадешся на смик, — нарешті каже Петро і виймає з кишені свою єдину цяцьку — кресало з напильника і кремінь аж з Карпатських гір, де воював з австріяками його дядько.

Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитівського ставочка, де були отакенні коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срібно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спів і прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як співає вода, — весною вона з ревінням нуртує по всій долинці і, аж запінившись од люті, рве греблі, влітку — ледь-ледь награє у сопілку, а взимку тільки іноді спросоння писне, як в'юн, і знову спить.

А ви чули, де і як вона прокидається? От