Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Не будь вишкваркою!

— А ти не пащекуй!

— О, найшов пащекувату! — засміялася Люба. — Ходи-но краще сюди.

— Чого?

— Поможеш видмухнути вогонь.

— А нащо він тобі?

— Треба!

Я зліз із черешні й пішов до куреня. Недалеко від нього на лісовій пропаленій латці чорніли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землі, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.

— Почекай, дівко, не воруши увесь попіл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття і таки знайшов, на радість Любі, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемінку, берест затріщав, задимівся і спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.

— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побігла в курінь, винесла звідти казанок, таган і торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.

— І ти вмієш куліш варити? — здивувався я.

— Та чом не вмію, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу…

І справді, куліш її вдався на славу. Посідавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я підхвалював куховарку, а вона соромливо і радісно відмахувалася смаглявою рукою, в якій тримала зачерствілий житник.

— І що тут такого: куліш як куліш! От борщ зварити — це діло трудніше.

— А ти вмієш?

— З щавлю умію, а з буряками й квасолею ще ні… А ти коли-небудь білу трясогузку бачив?

— Блакитну бачив, а білої — ні.

— А борсука?

— Теж ні.

— А я бачила кілька разів, нора його недалечке, і він вечорами висовується з неї. Вилізе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потім починає полювати. Восени він приходить у нашу загороду ласувати кислицями.

Ми побігли подивитись на борсучу нору, а потім Люба повела мене до кислички, де зараз жила біла трясогузка.

Нерозумна пташка звила зовсім низько гніздо і тепер сиділа в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голівку до нас, вчаїлась, а в її крихітному чорному оці промайнув острах. Ми підійшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.

— Ходімо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобі ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня…

Я й не стямився, як вечір осів на ліси і почав укладати на ніч квіти, з них то тут, то там звисали сонні метелики. Мені не хотілося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати і суниць, і щавлю, і вінок сплела і собі, й своїй подрузі.

— Приїжджай, Михайлику, і книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дівчина, в голосі її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрій людині.

— Тобі не страшно самій залишатися?

— Трохи страшнувато, — обвела поглядом ліси. — Але ось-ось надійде тітка Василина або тато. А зараз я в курінь заберуся, щоб ніхто, навіть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брівками, а над ними жалісно затремтіли дві сумні оборочки зморщок.

Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з'явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них з розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині…

Дома всі похвалили мене за гарні черешні, бабуся назвала свого внука «нашим годувальником», а дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.

— А чого річкою?

— Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?

— Таки пристану! — радісно вигукнув я.

— От і гаразд. Тільки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.

— Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?

— Так само, вважай, як і люди. Тільки нечисть від стусана летить далі і аж земля двигтить під нею, — навіть не посміхаючись, пояснює дід.

— Ой, мовчи, старий гріховоднику. Чого навчає дитину проти святої неділі? — докірливо говорить бабуся, яка ніколи чорта не назве своїм ім'ям, а тільки — Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблі сидить.

— А що ж тут такого? Йому все треба знати.

— Діду, а чим будемо ловити рибу?

— Саком. Я знаю одне місце в'юняче…

— А щупаки там будуть?

— І щупаки, і карасі, і лини будуть, — лагідно говорить дід, і хороше-хороше стає мені на душі від його слів, а до очей наближається та Ведмежа долина з річечкою, куди я ще не заходив рибалити зі своїм продірявленим решетом. Дід говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарі, бувало, захочуть юшки на обід, то, не довго думаючи, й пускають у діло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнір — та й у річку. Наловлять отак рибки — і таганують собі на березі. А в ятері набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче він із золота вийшов. А тепер навіть із снастю треба цілий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрібноти.

Ми виходимо з дідом на подвір'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дідусь. Коли б скоріше збігла ця ніч!

— День завтра буде як золото, — дивиться на зорі дідусь і йде зі мною до воріт.

— Звідки ви знаєте?

— Зорі віщують, — і знову якась таємниця вчувається мені в дідових словах.

Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молоді коноплі й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далі, біля самого неба, диркає деркач, а в небі виблискує Віз. Він зовсім був би схожий на звичайний земний віз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстровані дідусем. Притихши біля воріт і придивляючись до семи зірок, я несподівано кажу про це дідусеві, а він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися:

— Оце додумався! Ніхто не почепить отам коліс, бо в небі нема стельмахів.

Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селі: і в Кусеківцях, і в Літинці, і в Зінов'єнцях, і у Вербці, і в Березці, і в Майданах, і в Руднях, і в