Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

А одного разу так «покрутився» Нічийний, що відправив обох синів на море! І то в ті часи, коли на курортах хіба великі чиновники при краватках відпочивали!

Що вже батьком Євген був, то на цілу округу!

«Усім батькам батько!» — перешіптувалися односельці.

Прасував, прибирав, скуповував усе необхідне, часом і грався з синами, ба ледь не щодня казки перед сном їм розказував… Гой, не було в селі чоловіків, щоб на таке спромогалися, бо ні часу, ні хисту до того не мали!

«Діти — то мамська турбота, — вважали. — Робота — то діло батька!»

А Євгенові дітлахи тільки-но засинали, як він знову брався до варіння й прибирання: в усі кутки позаглядає, павуків мітлою позганяє, штани-сорочки вручну господарським милом перепере, а врешті за стіл сяде і нумо фінанси підраховувати, що там на майонтку зосталося, бо не знав, хвилювався, чи стане тих грошей до найближчої зарплатні.

Якось Євген і сам був занедужав: грип так підкосив, що, здавалося, ось-ось і витече з потом всенька його міць, і розплавляться кістки та м’язи від такої гарячки, і не буде вже кому й піднятися з отого недоладного ліжка… Та цьому чоловікові вистачало лишень подивитися на сплячих синів, як сили хтозна-звідки бралися. Мовби курчата зі шкаралупи, вилуплювалася його дужість. І що то таке було? Сам не знав. Але й тоді, коли ноги не ходили й руки не робили, Євген однаково вставав і чалапав до плити, аби снідання своїм голубам найхоріщим приготувати. А по тому й до школи обох збирав, іще й велосипедом до села підвозив, бо з хутора далекувато було волочити ногами…

— Батько ніколи на себе не зважав, як би кепсько не чувся, ніколи того нам не виказував, — зітхав Ярослав. — Чи температуру мав під сорок, чи кістки йому сухим патиччям ломилися… Він для нас усе робив. Для нас і жив. Інших родичів не мав.

Сердегу Нічийного мало що в житті з пантелику збивало, сердило чи дратувало. Крім дітей, мало що Євгена й турбувало. Розумів, що нічого особливого не робить, просто за синами, з плоті своєї та крові, як і належить батькові, доглядає. По-інакшому й бути не могло!

— Пізніше, вже у школі, однокласники не раз із нас кпилися, батюсевими називали. Все казали, що ми з братом брешемо, бо ніхто кращим за маму бути не може і ніякий батько не годен її замінити, — додавав незрячий. — А ми все виправдовувалися й доказували, що, може, і справді нема таких дорогих серцю людей, як мами… але не в нашій сім’ї. Бо наш татко — всім таткам татко! Він і пожаліє, коли треба, й нагодує, і чисто зодягне… Він із нами й говорив повсякчас. — Ярославові очі, білястою павутиною, мов віконними фіранками, затулені, по таких словах наповнювалися слізьми, що тонкими цівками скапували на біле простирадло, яким був укритий. — Не йшов до компаній, не шукав випивки, навіть жінки його перестали цікавити, бо казав: «Хто ж полюбить моїх плохеньких синів?» — не соромлячись, схлипував чолов’яга. — Отакого ми батька мали, Ярко! Неймовірного, хоб ти знала! Несусвітнього! — аж закашлювався од плачу.

Ярина і собі раз у раз носом шморгала…

І, як на біду, зачастили до Євгенових синів хворості. Проводив Нічийний побіч хлопчачих ліжок ночі безсонні, чим міг, зараджував, як умів, виходжував своїх кровинок. То вони, бувало, перемерзнуть, то гидоти якоїсь наїдяться… Але то такі недуги, що посильними для люблячого й турботливого батька були. Однак найдужче давалися взнаки ті хвороби, що вродилися разом із синами, вони найбільше допікали.

Тимофійко з кожним роком ставав дедалі млявішим і малорухливішим. Мова його з чіткої, щебетливої переінакшувалася на повільну й невиразну. Здавалося, що радше душать його ті слова, ніж легко зсередини вилітають. Згодом хлопець майже перестав говорити. Хіба дещо. Та й то до батька.

До другого класу вже й не пустив Євген дітвака, забрав зі школи. Бо все помітніше вкривалося синове тільце, зобиджене хворобою, відразливою синявою, а довкіл губенят, обвітрених і пересохлих, проступало лячне, з фіолетовим відтінком, обарвлення.

Нічим не міг зарадити синові Нічийний. Хіба їсти все припрошував, навіть корову купив, аби цілющим молоком дитя напувати, і до річки вдосвіта з вудкою поспішав, аби риби наловити та дитину ненаглядну м’ясом дієтичним нагодувати…

А в Ярослава почав падати зір. Так, наче ні з того ні з сього…

«То спадкове», — констатували районні лікарі.

А Нічийний що про те міг знати, як то не його спадок такий нездоровий? Материн. Хай її нехай!

Не буває в житті так, щоб одна біда скінчилася, а друга вже більше ніколи не настала. Все в житті повторюється. До того ж більшою мірою та з більшою силою…

Нічийний хоч і прихиляв синам небо — бачили те всі односельці, — та доленька-непосида, чи то пак невгамовна вигадниця, ще більше випробування бідаці поліщуку послала. Так, наче промовляла при цьому: «Ото витримаєш, чоловіче, ще й оцю катавасію, то, мо’, надалі й заживеш спокійненько».

«А мо’, й ні», — аж увижалося Євгенові, як ген за хатою, над самісінькими вербовими верхівками, кривиться та безсовісна шкідниця, ще й регоче.

Бо нащо стільки гореська людині зносити?!

Чи здатний те все витримати й перетерпіти лише він, один, — бідолашний чоловічисько, та ще й нічийний, недаремно ж так звався?!

Ото забаглося його колишній дружині Надії — тій, що зовсім безнадійна, — заволодіти ще кращим житлом, ніж те, що мала, те, що на дітей рідних проміняла… Ой-ой!