Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

зніяковілості, криво шкандибала до високорослого приїжджого хорошуна, а відтак настирно про щось із ним галайкотіла, куцими руками розмахуючи. Чеслава поруч стояла і, ніби знічев’я, спостерігала за напруженою й емоційною балачкою. Коли мати зверталася до неї, певно, про щось запитуючи, — дочка лишень знизувала плечима. Коли й вродливець словами в неї цілив — робила те саме.

Ніяк не могли допетрати Секлетині гостювальники — чи то байдуже сій дівці до приключки, що заскочила її зненацька, як ото смерть дужого молодого Андрійка, чи направду вона була аж такою нерішучою та плохенькою, що так поводилася, ніби й життя за неї ненька мала проживати…

А за місяць віддала Ярина єдину дитину заміж. За багатого Матвія Доброжанського. Весілля молоді не захотіли робити, лише в сільраді розписалися.

Всеньке село тій оказії дивувалося! Заздростило переважно, лише зрідка хто за Чеславу Королівську радувався…

А Ярина…

Так, ніби й щасливою почуватися мала б.

Однак…

Покотилося від неї щастя…

Мовби перлові сльози…

Попливло ген за край…

І не видко.

Розділ ІІІ
Розчаровані в собі


1

…У свої тридцять літ Євген Карпук, поліщук на прізвисько Нічийний, зостався з двома синами на руках: трирічним Тимофійком, який, бідолаха, мав уроджений порок серця, і дворічним, здоровішим за братика, дяка Богові, Ярославом. Бо дружина Надія (попри ім’я таки геть безнадійна, хай її нехай!) після чотирьох років шлюбного співжиття поклала собі проміняти дітей… на статки та квартиру.

— Якщо віддаси мені все, сини — твої. Як ні — підеш світом бомжувати і дітей не бачитимеш! — відрізала немилосердно.

Що мав робити сердега-батечко, який над усе синами дорожив?! Погодився на умови ненаситної жінки, знав-бо добре, що завела вона набагато молодшого за себе коханця й надумала зажити з ним у райцентрівському гнізді, разом із чоловіком після весілля придбаним і добром усіляким напханим.

Відмовився Євген від усього, поїхав із дітьми до батьківської хати, що на хуторі одного з поліських сіл не просто пустувала, а руїною зяяла. Бо не думав одинак схороненого десять літ тому Микити Карпука, що йому коли-небудь доведеться вертатися в рідну колиску з обжитого району, де на хлібопекарському заводі роками трудився.

Життя ж бо на сподівання людські не зважає, воно своїми шляхами веде: часто — кривими та вибоїстими, рідко — рівними, мощеними.

Дружина Надія тим часом офіційно дітей зреклася…

— Приїхали ми на хутір — якраз великі холоди йшли, — ділився з Яриною подробицями розтривожений Ярослав. — Першу зиму я, брат і батько — втрьох — тіснилися ночами на старому двоспальному матраці. Він роками лежав на задубілій підлозі й аж смердів нудотною, як ото самотність, забутістю… Ні тобі теплої ковдри не було, ні м’якої подушки… Потім селяни дечим помогли: хто одіяло приніс, хто одежину, хто ложку з мискою, а хто й дрівцями не поскупився поділитися… Далі батько вже сам і ліжка нажив, і столи, і решту хатнього причандалля й начиння… Але спершу ми добряче набідувалися, навіть, бувало, голодували, — згадував.

«Ой не впорається сам Нічийний, — бідкалися поліщуки. — Ой не спроможеться малих на ноги поставити, у світи спровадити…»

А Євген, як міг, старався. І в нього виходило. Потроху… Поволі… Бо все дочасне й скороспішне — нетривке й швидкоминуче. Тільки безперервні старання досягають плідного результату — уважав.

Незадовго після приїзду влаштувався Нічийний у місцеву школу сторожем, то бодай трохи тепліше зажили три бідаки. Заради дітей батько таємно від начальства брав, та що там казати, просто-таки крав по кошику брикету й поночі прудко ніс додому: кидав у грубку-розвалюху, аби хату забуту й занедбану протопити, діток дрібних хоч трішечки зігріти…

— А весною батько, наче віл, в роботу упрігся, — вів далі Ярослав. — Город коло хати самотужки лопатою скопав. Трохи далі, де було більше, але вкрай запущене поле, конем виорав… Про коня непросто було договоритися з селянами, бо сама знаєш, що для них ця тварина. Кінь для селянина — і за трактор, і за машину: куди треба — завезе, де треба — зоре-поволочить… Без коня на селі як без рук! Без нього ти не хазяїн, а так… ледацюга й перебендя. Але батько якось викручувався, таки домовлявся раз-другий із селянами і про воза, і про коня, то, бувало, й цілий день із ним воловодився… Головну роботу з ними зробить, а вже потім сам граблями вручну всю ту оранку волочить… Ой, — крутився Ярослав, як той в’юн, на ліжку, з превеликим жалем ненька споминаючи, — бульби, насіння моркви, буряка, що там іще?.. Ну все, що треба було для прожитку, він у людей випрошував. Дещо купував, було, й позичав, аби по осені віддати… Всі латки за хатою позасіював, нічого в нього пусткою не стояло, кропивою й будяком не заростало, як бувало в інших абияких хазяїв. Так уже трудився! Так старався! Як зійшла городина, знову тільки в полі його сорочка виднілася — полов, просапував, підгортав, ні жари не боявся, ні дощу… Ліпше за будь-яку хазяйку все допильновував! А вночі на роботу йшов. Не досипав, не доїдав… І все — ради нас, — мав переконання незрячий. — Усе ради синів.

Багато Євген і людям підсобляв. Зрідка — за спасибі, бодай за кусок хліба зі шкваркою. І толоками ходив, якусь мізерію заробляв… Бо мав клопіт превеликий — старшого Тимофія треба було лікувати: хвороба в нім не в’янула, а буяніла. Їздив батько в район, «вибивав» путівки в дитячі спеціалізовані санаторії, як міг, піклувався й рятував хлопченя, яке кволістю