Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

далося. А хочете — ось великий, він спільний, чи маєте свій?

Вони нічого свого не мали; їхня перша спільна домівка відлу-

нювала порожнечею, кроки й голоси гулко відбивались, ніби по

стелі ще хтось ходив і розмовляв. Занесли свої речі, розклали, обживаючи територію. Тоді пані Стася пригостила їх борщем, і сама не відмовилась від столичної гостини — сирокопченої ков-

баси та («Як ви це називали?» — перепитала двічі) — чіабати.

Скуштувала й зробила висновок: смачні булки… І яблука їй за-

смакували; сказала впевнено — це джонаголд, давно їх не їла, вони трошки пізніше ще смачнішими будуть, таким яблукам

треба дати трохи вистоятись, дозріти, їх зарано зірвали.

* * *

— Ти ніколи не пошкодуєш про це, — сказав Олег у темряві.

— Про що?

111

Знала, про що.

Він обійняв її, сховав обличчя у її пишному волоссі, по-

вторив:

— Ніколи не пошкодуєш.

Перша ніч у Львові минала на позиченій у пані Стасі по-

стільній білизні; застелили нею вузький, твердий, як камінь, ватяний матрац, що його витягли з комірчини в коридорі.

Хтось вночі рипів дверима до ванної, чути було шум води, але

всі ці прозаїчні вияви загального побуту тільки підкреслюва-

ли реальність того, що відбувається. Вони разом, у них є спільний

дім, одна підлога, одна стеля на двох і перше, позичене, подруж-

нє ложе, як благенький плотик у відкритому морі. Втриматись

можна, лиш підтримуючи одне одного, не даючи впасти в роз-

бурхані хвилі.

Серед ночі перетягли матрац під вікно, лежачи горілиць, спостерігали, як темні хмари зачепились за верхівку високого

клена і не можуть рушити далі. Слухали звуки міста та ледь

чутну музику за стіною.

— Клен живе п’ятсот років. Він бачив, як будували цю ву-

лицю, — сказав Олег.

— А тепер він бачить нас, зазирає з вулиці в наше вікно, —

Кароліна перевернулась на живіт і спробувала роздивитись ви-

раз обличчя Олега. — Ти знаєш, що я маю бути щасливою? Так

моїй мамі ворожка сказала. Отже, будеш зі мною щасливий

і ти. Автоматично.

Він мовчав.

Вона намацала на підлозі холодне пластмасове відерце з мо-

розивом, зняла кришку, підсунула до себе тарілку з нарізани-

ми яблуками:

— Нічний десерт! — оголосила собі за спину, напівобернув-

шись. Плястерко яблука, яким підчепила грудку крем-брюле, підстрибнуло від несподіванки, бо зуби Олега вчепилися їй

у сідницю.

— А-а-ай! — вигукнула, не стримавшись.

112

— Вибач, — озвався він, поцілував вкушене місце, зняв гу-

бами з її руки загублену купку морозива. — Неправильно зро-

зумів пропозицію, вибач.

Морозиво ніжно світилось у темряві — Кароліна відправ-

ляла смакоту собі до рота, а Олег спостерігав за нею, підвів-

шись на лікті, слухав, як вона хрумтить яблуком. Він не любив

морозива.

Якщо він хоч раз, бодай жартома, бовкне якусь дурницю

з арсеналу Павлових відвертостей, подумала Кароліна, вона

відповість йому справжньою жіночою істерикою зі сльозами.

Або встане та й піде. Вона ніколи більше не мовчатиме, не тер-

пітиме дурнуватих натяків та підколок. Однак Олегові й на

думку не спадало її провокувати. Він тішився кожному вияву

ніжності так, немов і далі не йняв віри, що це призначається

саме йому. У його безмежній вдячності було щось від хлопча-

чого трепету перед недосяжним і водночас — від чоловічого

стриманого спокою господаря, впевненого у своєму виборі. Він

обійняв Кароліну перед сном, вкладаючись за її спиною і в точ-

ності повторюючи її позу.

* * *

Вранці двічі телефонував Павло, і Кароліна, збивши його дзвін-

ки, відключила звук. Олег скоса глянув уважно, але не запитав, хто дзвонив.

Чоловік середніх років курив на кухні біля вікна, видмуху-

вав дим у прочинену кватирку. Щось у його зовнішності ви-

кликало усмішку, він був схожий на горобця, особливо неслух-

няним фонтанчиком волосся на маківці. Кароліна усміхнулась, він зауважив цю усмішку і, так виглядало, зрозумів її причину.

Руда Мураня біля його ніг вмивалась, не звертаючи ні на ко-

го уваги, доводила до ідеального стану своє біле черевце.

Пахло кавою та тютюновим димом.

Біля плити пані Стася у вчорашньому халаті, з ложкою на

довгому держачку в одній руці та рушником в іншій, не зводи-

113

ла очей з мідної джезви на газу. Кава ризикувала ось-ось ви-

хлюпнутись на конфорку. Судячи з пом’ятого вигляду півлі-

трової джезви, було їй вже років із тридцять.

— Це Сашуня, — сказала пані Стася про сусіда, відволік-

шись на секунду.

І тут-таки швидким рухом кинулась до джезви, піднесла її

вгору разом з рушником. Кавова шапка завмерла над мідним

краєм і почала згасати, проковтнувши щось біле, схоже на зуб-

чик часнику. Пані Стася розмішала своє творіння, повернула

мідну посудину на вогонь. Нова шапка, що виросла за три се-

кунди, теж залишилась без шансу на втечу, і турка нарешті за-

вмерла на керамічній підставці.

— А це Кароліна з Олегом, — додала пані Стася. Її фінальні

маніпуляції потребували кількох секунд, рівно стільки часу, щоб познайомити сусідів.

Повернулась розпашілим обличчям.

— Кави хочете?..

На Кароліну Сашуня не звертав уваги. Олегові стримано по-

тиснув руку, однак варто було тому поцікавитися, що то за ста-

рі фото в коридорі на стіні, як він пожвавішав. Навіть цигарку

не докурив, загасив, зім’явши, у чавунній собаці-попільничці

на кухонному підвіконні. Узявся піднесено розповідати, що це

Стрийський парк у 50-ті роки, а фото залишила Фіра, колиш-

ня сусідка, Фіра-відказниця, тато якої був відомим у Львові фо-

томайстром, і якби не такі от фото, зроблені кілька десятків

років тому, то ми б і не знали, як виглядав Львів післявоєнний, і ще раніше — за Польщі, за Австро-Угорщини.

Після того як за Сашунею зачинилися двері, пані Стася ще

раз перепитала прізвище нових сусідів і, посунувши наголос

далі, ввела пані та пана Шехових (Шехóвих, у її варіанті) у курс

справи. Через квартал звідси Сашуня має комірчину із входом

знадвору, ремонтує взуття, а у вільний час знімає будинки та

вулиці Львова. Як почне хвалитися знімками — не відкараска-

єтесь. Його кімната за стіною праворуч від вашої. А ліворуч

114

живе Гєнек, племінник пані Стасі, студент університету, він уже

на парах, якщо музика турбуватиме, то кажіть, бо він іноді за-

надто голосно її вмикає. Далі, за Гєнеком — кімната пані Ста-

сі, вхід спільний, у пані Стасі кімната прохідна.

Квартира Шеховим сподобалось,