Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Один в'язень із одиночної камери пише: «Впустіть сонце! У всьому світі звучить цей заклик. Лише тут, за тюремними мурами, не знайшов він відгуку. Невже ми не маємо права на сонячне світло? Тюремні приміщення сплановано таким чином, що камери в деяких коридорах цілий рік позбавлені сонячного світла, йдеться про коридори північно-східного крила. У ці камери не потрапляє жоден сонячний промінчик, який передав би вітання мешканцям цих камер. З року в рік люди змушені працювати й нидіти без життєдайного сонячного світла». В'язницю оглядатиме комісія, наглядачі бігають від камери до камери.
Інший в'язень пише таке: «У прокуратуру при земельному суді. Під час слухань моєї справи у карній колегії земельного суду пан голова земельного суду доктор X. повідомив мені, що після мого арешту до моєї квартири, розташованої за адресою Елізабетштрасе, 76, за моїми речами прийшов якийсь невідомий та прихопив їх із собою. Цей факт занесено до протоколу, а отже, поліція або прокуратура повинні зробити подання про проведення дослідування. Жодна сторона не повідомила мені про викрадення моїх речей після мого арешту, аж поки я не довідався про це під час згаданого слухання. Прошу прокуратуру повідомити про результати розслідування або ж видати мені на руки копію протоколу, доданого до справи, на предмет подання позову про відшкодування збитків у тому разі, якщо крадіжка відбулася в результаті недбальства з боку моєї господині».
А що стосується пані Мінни, сестри Іди, то з нею все гаразд, красно дякую, ви дуже люб'язні. Зараз якраз двадцять хвилин на дванадцяту, вона повертається з критого ринку, що на Акерштрасе. Це велика жовта муніципальна споруда, що також має вихід на Інваліденштрасе. Але Мінна завжди виходить на Акерштрасе, бо так їй ближче. Вона придбала цвітну капусту, свинячу голову та трохи селери. Перед ринком вона ще купила просто з причепа велику жирну камбалу та пакуночок ромашкового чаю, він завжди може стати у пригоді.
Книга третя
Тут Франц Біберкопф, порядна, добромисна людина, зазнає першого удару. Його обдурили. Удар влучив у ціль.
Біберкопф дав слово, що хоче бути порядним, і ви самі бачили, як цілими тижнями він був порядним, але то була своєрідна відстрочка. Життя вирішило, що поводиться з ним надто вже делікатно, воно підступно зробило йому підніжку. А йому, Францу Біберкопфу, такий поворот видається не надто приємним, йому давно вже остогиділо це мерзенне, собаче життя, яке суперечить всім його добрим намірам. І чому життя так чинить із ним, він не може збагнути. Він ще мусить пройти довгий шлях, перш ніж усе зрозуміє.
Учора ще на гордих конях[65]
Ось уже скоро Різдво, Франц узявся за іншу роботу, торгує як дрібноноша випадковим товаром, по кілька годин зранку чи по обіді взявся продавати шнурки, спершу працював сам, а потім разом з Отто Людерсом. Той уже два роки був безробітним, його жінка — праля. Їх звела товстушка Ліна, той Людерс є її дядьком. Улітку кілька тижнів він ходив з рекламою рюдерсдорфських м'ятних смоктунців, убраний в однострій, на голові шапка з помпоном. Тепер разом з Францом вони бігають вулицями, заходять у будинки, дзвонять по квартирах, а після роботи де-небудь зустрічаються.
Якось заходить Франц Біберкопф у кнайпу. А товстушка вже там. У нього чудовий настрій. За одним присідом він з'їв бутерброди товстушки і, ще не прожувавши як слід, замовляє для всіх трьох свинячі вуха з горошком. Товстушку так пообціловував, що вона вся зашарілася, а коли доїла свинячі вуха, швиденько забралася геть.
«Добре, що товстушка пішла, правда, Отто?» — «Та має куди йти. Що вона весь час за тобою волочиться?»
Франц обіперся ліктями на стіл і позирає з-під лоба на Людерса. «Ану вгадай, Отто, що сьогодні зі мною було?» — «А що?» — «А ти вгадай!» — «Ну, кажи вже!» Два кухлі світлого, один лимон. До шинку ввалився новий гість, витирає носа тильним боком долоні, кашляє: «Горнятко кави». — «З цукром?» Хазяйка миє склянки. «Без цукру, але швидше».
Поміж столиків проходить, ніби когось шукаючи, якийсь юнак у коричневій спортивній шапочці, гріється біля пічки, подивився на столик, за яким сидить Франц, потім на сусідній: «Ви не бачили тут чоловіка в чорному пальті з брунатним хутряним коміром?» — «А що, він тут часто буває?» — «Так». За столиком сидять двоє, старший обертається до свого блідого сусіда. «Брунатний хутряний комір?» А той буркнув: «Сюди багато хто заходить з брунатним хутряним коміром».
Сивочолий: «А ви звідкіля будете? Хто вас послав?» — «Та яка різниця! Не бачили, то так і скажіть». — «Та тут різні бувають з брунатним коміром. Я ж маю знати, хто вас послав». — «Я не збираюся розповідати вам про свої справи». Блідий обурюється: «Ну, раз ви його питаєте, чи він тут кого не бачив, то що, він не може вас запитати, хто вас послав?» Відвідувач уже стоїть біля наступного столика: «То й що, як питаю, а його все одно не обходить, хто я такий». — «Ну раз ви його питаєте, то й він може вас запитати. Бо інакше нема чого в нього запитувати». — «Чого це я мушу вам про свої справи розповідати?» — «Значить, і він не мусить вам казати, хто тут був, а кого не було».
Відвідувач іде до дверей, обертається: «Думаєш, сильно розумний? Ну й сиди собі зі своїм розумом». Розвертається, гримає дверима й зникає.
Ті двоє за столом:
