Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Звано нас на Москві «білорусцями», «латинниками», «нехаями». Знизу нелюбов і ненависть, згори підозри й нещадимість — все те відлякувало просвіщенних мужів київських, вони всіляко уникали припросин московських, а коли й їхали за велінням митро-политовим чи й самого гетьмана, то не без сердечної скрути і уязвлення душевного.
Зате нижче духовенство само просилося під цареву руку. Яко твоє єсть царство і сила і слава. Шляхта, відомщуючи за козаків, саджала священиків на палі, розстрілювала, звірячо нівечила, виганяла з приходів, і нещасні, беззахисні слуги божі устрімлялися в московські переділи, виходили на государеве ім’я, просилися на вічне житіє від ляцького гоніння, і великий государ жалував своїм жалуванням попів з Полтави, Ніжина, Батурина, Лубен, Прилук, ченців Мгарського монастиря. Патріарх Никон мало не весь Чудов монастир у Кремлі заселив київськими вченими мужами з главою їхнім премудрим Єпифанієм (Славинецьким), а й серед найближчих служебників мав пічника, садівника і сніцаря з Києва, маляра з Глухова, кравця і палітурника з білорусців.
Устроївши на Валдаї Іверський монастир, Никон населив його вихідцями з Києва, які влаштували там печатню і стали випускати книги. В Никоновім Воскресенськім монастирі в чернецькім і білецькім чину перебували греки і поляки, новохрещені німці і жиди, білорусці і черкаси з київських півчих. Никон уперше звелів у соборній церкві кремлівській співати київським співом. На крилосах поставлено півчу з дивними голосами. Такого співу доти Москва ніколи не чула. Спів одушевлений, паче органа бездушного. Зоставивши патріарший престол і перебуваючи в Воскресенському монастирі, Никон завів звичай у всі дні по літургії молебен співати пресвятій богородиці київським суголоссям, а до того ще й виспівувати стихирі пресвятій богородиці так само суголосним співом київським. Вже коли й преставився після всіх гонінь і страждань блаженної пам’яті патріарх Никон, і мирополит Великого Новгорода Корнілій при царі Федорі Олексійовичу з усім його царським домом і синклітом відправляв службу за упокой душі, то вечірнє возслідування і всенощне бдіння співано по уставу, як писано в київськім требнику печаті Петра Могили, а великий государ, ідучи сам, співав з своїми кліриками стихир шостого гласа київським суголоссям: днесь благодать святого духа нас собра, — і знов і знов повторюючи, за київським же установленням.
Багато запрошувано з Києва півчих, бо Києву судилося ще від древніх літ бути вводителем, а згодом усовершителем церковного співу. Їхали поодинчо й цілими хорами по вісім, дванадцять і шістнадцять чоловік з соборними попами і архідияконами.
Гетьман Хмельницький великі уповання мав на нового патріарха московського Никона, в листах своїх він називав його «наш зверхнейший пастир» і всіляко сприяв патріархові в його сміливих діях ввести переміни не в церкві самій, ай в усьому царстві. Він радо слав на Москву своїх людей, в такий спосіб утверджуючись там словом нашим і думкою, книгою і співом. Великим спільником Богданові був би Петро Могила, але митрополит почив у бозі ще до початку святої війни Хмельницького, а нові київські духовні ієрархи ставилися до намірів гетьмана ревниво, а то й з підозрами. Коли вже по Переяславу з Москви до Печерського архімандрита Іосифа Тризни прислано українських співаків Альошку Лешковського і Клима Кононовського з грамотою государевою про старця Іосифа Загвойського, якому було для начальства к партесному співу бути в Москві на час, то Тризна сказав, що Загвойський не лаврський чернець, а постриженик Братського монастиря, в Лаврі він прожив рік сей, але вже тиждень, як пішов не знати куди. Коли спитано ректора київських шкіл Лазаря Барановича, той відповів, що в Братському монастирі Загвойського нема. Питали самого митрополита Сильвестра, та Загвойського так і не знайшли. Тоді хтось сказав воєводам київським, що є в митрополита прегарний співак Васько Пікулинський, який знає партесний спів і згоден поїхати до Москви. Воєводи просили Сильвестра відпустити Пікулинського, але митрополит не згодився.
Сказав Інокентій Гізель: «Вольность митрополії київської була всіх вольностей корінь і основа».
Навіть півчі, вирушаючи з Києва, найціннішим з свого небагатого майна вважали книгу, бо навчені були так, що могли вільно перекладати з грецької і латини. Київська книга завойовувала Москву без гарматної стрілянини, тихо, мирно, але всевладно. В царя й патріарха, в монастирях і в боярських дворах укладалися цілі книгозбірні Київського друку.
Кияни вказали ті південно-руські учительні й просвітницькі книги, що були конче потрібні московському поспольству. Прикладом України, де при блаженному Петру Могилі здійснено було виправлення богослужебних книг, кияни надихнули патріарха Никона на сю справу. Єпифаній Славинецький вказав патріарху на ті опреділення Константинопольського собору року 1593, які могли виправдати виправлення церковних книг. Ці опреділення Єпифаній переклав з грецької і надрукував. З Арсенієм Сатановським вони пишуть стихірі преподобному Савві Сторожевському, укладають латино-словенський лексикон, Єпифаній укладає для патріарха церковні канони, пише передмови до богословських книг, починає перекладати біблію. Єпифаній переложив правило святих апостолів, правила вселенських і помісних соборів, Номоканон патріарха Фотія з поясненнями візантійських правників Вальсамона і Властаря, Збірник церковних правил і візантійських світських законів, укладених Константином Арменопулом. З латинської він переложив ряд книг світських, як то: «Уставы гражданско-правительные», «От Фукидидовы истории книга первая», «О убиении краля аггельского», «Гражданство и обучение нравов детских», «География две части Европа и Асия», «Книга врачевская, Анатомия, с латинского от книги Вессалия Брукселенска».
Довкруг Єпифанія, вознесеного до самого царя і патріарха, багато було людей з природним розумом та мало вчених, тому приневолені вони були у всьому здаватися на сумлінність і знання київського мужа, він же не просто передавав змисл первовзорів грецьких та латинських, а кував власні слова, витворював власний лад і склад, і книги ті, хоч з облику свого слов’янські, були тяжкі, темні, геть незрозумілі.
Він писав про святий образ:
«Всяка икона изьявительна єсть и показательна, яко что глаголю, понеже человек ниже видного, нагое имать знание телом покровенней души, ниже по нем будущих, ниже местом расетоящихся и отсутствующих, яко местом и летом описанный к наставлению знання и явлення и народствование сокровенних примыслися икона всякоже к пользе и благодеянию и спасению, яко да столиствуем и являемым вещем раззнаем сокровенная».
Приставлені в помічники до Київського просвіщенного мужа московські справщики і писці печатного діла священик Никифор, ієродиякон Мойсей, бувший ігумен Сергій, Михайло Радостанов, Фрол Герасимов, чудівський чернець Євтимій у всьому слідували «трудам и тщанию государева богомольца, во философии и богословии изящного дидискала и искуснейшего в еллино-греческом и славянском диалектах, пречестного господина отца Епифания, иеромонаха Киевския страны». і коли Єпифаній переклав книгу Іоанна Дамаскина «Небеса»,
