Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Я була весела й хоробра. Я гадала, що моя справа вирішиться негайно. Який-небудь чиновник відведе мене до міністра, а той, ледь побачить диплома, скаже: «Щиро просимо, дочко. Ми давно чекаємо на таких, як ти». І пошле мене в найквітучіший куточок Анатолії. Та, переступивши поріг міністерства, я розхвилювалася. Довжелезні, зигзагуваті коридори, безліч сходів знизу догори, а по сходах сюди й туди так і снують люди.
Я не наважувалася щось запитати, лише стояла й розгублено озиралася.
Врешті в око мені впала вивіска над високими дверима праворуч: «Секретаріат». Отже, кабінет міністра повинен бути там. Під дверима, на старезному кріслі з лискучого сап’яну, крізь який пробивалися пружини, сидів якийсь добродій у вбранні, погаптованому на рукавах золотом. А ще й сидів дуже бундючно. Отож, не диво, якби хтось із відвідувачів подумав: «Мабуть, сам міністр…»
Я боязко підступила до нього:
— Я хочу бачити назир-бея [27].
Він поплював на пальці, загнув свого довгого рудого вуса й, обдивившись мене своїм зверхнім поглядом з голови до п’ят, поволі запитав:
— А нащо вам назир-бей?
— Та я хотіла б учителювати…
Той закопилив губу, щоб ліпше роздивитися, як то загнувся його вус, і відказав:
— Задля цього назир-бея не турбують. Зайди у відділ. Призначення у методичному відділі оформляють.
Я хотіла була запитати, що то за призначення у методичному відділі, але він тільки одвернувся з тим самим зверхнім і погордливим видом.
Я боязко показала йому під чадрою язика й подумала: «Коли цей такий, то який же той, що над ним старший? Головонько моя бідна, що ж нам тепер робити?»
Край сходів сидів гурт людей. Вони влаштували собі дивну лаву — поклали на відра, що їх стояло там чи не десять, дерев’яну дошку, таку як у нашому саду на гойдалці.
Я звернула увагу на немолоду вже жінку з порцеляновими синіми очима. Вона була в чорному чаршафі, туго перехопленому під підборіддям. Я підійшла до неї й розповіла, що нічого тут не знаю.
— Мабуть, уперше, — співчутливо глянула вона. — А що, не маєте в міністерстві знайомих?
— Немає… Хоча, може, й є, та я не знаю. А навіщо вони потрібні?
З мови синьоокої вчительки було видно, що вона людина бувала.
— Трохи згодом самі побачите, — посміхнулася вона. — А зараз ходімо, я вас поведу у відділ початкової освіти. А після цього спробуйте побачити пана генерального директора.
Завідувач відділу початкової освіти був чорнявий чоловік з великою головою, густими бровами й чорною бородою.
Коли я увійшла до нього в кабінет, він саме розмовляв з двома молодими жінками. Вони стояли перед його письмовим столом, і одні з них тремтячими руками діставали з портфеля якісь пом’яті папірці й розкладали їх по одному на столі.
Завідувач брав їх, недбало зиркав на підписи та печатки, аж тоді промовив:
— Ідіть у канцелярію й зареєструйтеся.
Ті позадкували, прикладаючи руки до губ та чола, до дверей.
— А ви що хочете, ханим?
Питання стосувалося мене. Я розгубилася й почала, забалакуючись, розповідати. Але він мене урвав і сердито запитав: _
— Хочете вчителювати? Клопотання є?
Я вкрай розгубилася, але запитала:
— Ви, певне, хотіли сказати диплом?
Раптом його губи нервово скривилися в презирливій посмішці.
— Ви бачите, як тут працювати, — звернувся він до худого чоловіка, що сидів у кутку. — Хіба не здурієш? Вони навіть не знають різниці між дипломом і клопотанням! А просять місця, потім копилять губу, що далеко заслали та мало платять…
Стеля хитнулася в мене над головою. Я розгублено озиралася, не знаючи, що й сказати.
— Чого ж ви ждете? — гукнув він вже й зовсім сердито. — Не знаєте, запитайте когось. Напишіть прохання!
Я спантеличено повернулася до порога й думала тільки про те, щоб не зачепити чогось, не спіткнутися…
Нараз почувся голос худого панка:
— З вашого дозволу, бей-ефенді… Ханим, я хочу дати вам щиру пораду.
І почав… Боже милостивий, чого він тільки не говорив! Виходило, що таким жінкам, як я, краще братися не за вчителювання, а за якесь ремесло. Та й взагалі він має сумнів, чи вийде з мене вчителька, бо як «бей-ефенді сказали», я навіть не бачу різниці між дипломом і клопотанням. Але, взявшись за діло, я можу стати, наприклад, доброю кравчихою й матиму шматок хліба.
Я йшла сходами, і в очах мені ледве мріло. Нараз хтось ухопив мене за руку. Я мало не крикнула.
— Як справи, дочко?
Це була та сама вчителька з синіми порцеляновими очима. Я зціпила зуби, щоб не заплакати, все в мені пойнялося гнівом і безнадією.
Помалу я розповіла їй усе, і вона, лагідно усміхнувшись, сказала:
— Через те я тебе й питала, чи не маєш знайомих у міністерстві. Та ти не сумуй, може, щось і вийде. Ходімо, я поведу тебе до свога знайомого, він завідувач відділу* Славний чоловік, хай бог дає здоров’я.
Ми знову подалися сходами, аж поки вона не завела мене в малесеньку кімнатчину, що була відділена від канцелярії тільки матовим склом.
Мабуть, мені сьогодні не таланило. Я відразу втратила будь-яку надію, ледь побачила, що тут робиться. Якийсь ефенді з дуже дивною борідкою, бо була наполовину чорна, а з половини — сива, кричав на стару служницю та мало не кидався бити її. Вона вся тремтіла, й це нагадало мені про моє недавнє становище.
Ефенді ухопив з-перед себе чашечку й вилив каву у вікно, ніби помиї, а потім майже виштурхав стару за двері.
Я нишком смикала мою товаришку за поділ:
— Ось ходімо звідси.
Та було вже пізно, завідувач побачив нас.
— Добридень, Наїме-ходжаним! [28]
Уперше в житті я побачила, щоб розгнівана людина так швидко охолола.
І що за різні характери у цих чиновників?
Синьоока вчителька кількома словами розповіла про мене, й завідувач люб’язно усміхнувся мені:
— Чудово, дитино моя, чудово! Ходи сідай! Подивимось…
Важко повірити, що цей сумирний чоловік нещодавно вилив за вікно каву й вирядив за двері стару служницю, трясучи її, мов шовковицю.
— А відкрий-но своє обличчя, дитино моя… О, та ти й справді ще дитя. Скільки ж тобі років?
— Скоро двадцять, ефенді.
— Дивно. Ну вже як є… Тільки їхати тобі в провінцію не можна. Небезпечно.
— Чому, ефенді?
— Ще питаєш чому? Тут і так зрозуміло.
Завідувач усміхався, робив знаки Наїме-ханим, показуючи на моє обличчя, тільки я ніяк не
