Подвійне життя - Сандра Міст
Лише коли я стою на сцені чи перебуваю в кадрі, лише тоді я відчуваю, і досі відчуваю, практично собою, я чую голос небес.
***
Учиться мне всегда очень нравилось, и я много училась. Да что там — я только то и делала, что училась. В школе, дома, вечером, ночью, на выходных. И мне всегда казалось, что я могу лучше. Еще лучше, это я просто ленюсь. Я ленюсь, говорила я себе, я могу больше. Тщательно перечитывала абзацы в учебниках, абзац за абзацем, по нескольку раз.
Я всегда помнила, что я должна стать успешным человеком. Я должна стать звездой. А первое правило успешных людей — умей работать, даже если рядом никто не работает.
Иначе придет мама и начнет ругать меня. Иначе небо рухнет на землю, придет Бог — и будет ругать меня.
Засыпая в 2 часа утра, я чувствовала себя вполне счастливой. Я училась, я делала все, что могла.
«Порожня кімната» — це трохи про тих жінок, які можуть віддатися першому-ліпшому. Вони не можуть знайти нічого, що було б серйозним запереченням. Я простую нічною вулицею, світять ліхтарі, повітря насичене дощем, який падав годину тому, у мене тихий настрій, в одному з будинків грає блюз, чудовий сутінковий блюз.
Назустріч мені йде чоловік. Здалеку видно, що він по-чоловічому ґрунтовно доглядає за собою. Здається, що навіть здалеку я відчуваю, я передчуваю, який у нього запах. Це якісь надзвичайно гарні чоловічі парфуми, щось цитрусове та свіже, безумовно, справжній чоловік має саме такий запах. Ми наближаємося один до одного, просто йдемо назустріч один одному, йдемо на зустріч. За два кроки перед тим, як випадково торкнутися його руки, перед моїми очима пропливають картини майбутньої ночі, він усміхається, я трохи сповільнюю кроки, і він також.
Ми заходимо до найближчої кав'ярні, замовляємо мартіні, усе більше дивимося одне на одного, ніж розмовляємо. Потім їдемо до нього. Він не одружений, удома в нього легке поверхове безладдя, якийсь час я сиджу на кухні.
Рано-вранці я прокидаюся, приймаю душ та їду додому.
Тому що я не можу відповісти на питання: чому ні? Відповісти нема чого.
Я справді не знала, як можна і що треба відповісти на це питання, хоча і була одружена. Я старанно виконувала роль жінки, у якої, можливо, десь глибоко всередині щось відсутнє. Якась деталь, дрібна, але надто важлива. І хоча я не зраджувала свого чоловіка, цієї деталі все одно не було. Можливо, вона й справді не існувала.
Таку роль мені довелося грати.
***
Не обязательно было меня контролировать: вряд ли бы мне когда-либо пришло в голову совершить что-нибудь плохое. Я жила далеко от школы — может быть, на расстоянии около 2,5 км, хотя сейчас мне кажется, что немного меньше. Как-то, уже в университете, я посчитала, сколько находила километров за 7 лет учебы, практически всегда я ходила пешком, потому что именно на этом участке пути транспорт был совершенно непредсказуем. Получилось что-то около 1045 км. Неплохо, правда? Как вы полагаете, это могло не отразиться на моем мышлении?
***
І коли одного разу це сталося — я дізналася з вечірніх новин про те, що ми з чоловіком розлучаємося, і, здається, більше вжахнулася з джерела інформації, ніж з самої інформації, тоді до мене прийшла моя мати і сказала: «Стефані! Будь сильною! Він пішов». Я збагнула, що тепер для мене справедливі інші правила гри. Що відтепер нічого не стоїть на моєму шляху, навіть діти, ні, більше я нічого не боюся.
***
А потом было поступление в университет, который казался мне ужасно большим и недосягаемым. Еще мне казалось, что в нем, под его крышей, нет Бога. Как будто что-то не работает — мне так казалось, когда я боялась пролететь с поступлением.
Чуть позже я видела Бога уже в каждой аудитории. Это мне поначалу мешал страх. Позже я все поняла правильно, ну, или приблизительно правильно.
Це було наче викинутий у вікно капітал. Мої вкладення, мої сили, які стали порожнечею, призвели до нуля. Навіть не знаю, чого було шкода більше: нашого кохання чи мого капіталу. Неприємно зізнаватися, але почуття були саме такими.
