Вигадані історії - Хорхе Луїс Борхес

— Коли я вбиватиму вас наступного разу,— відповів Шарлах,— я обіцяю вам такий лабіринт, який складатиметься з однієї прямої лінії і буде невидимим, безперервним.

Він відступив на кілька кроків. Зосереджено прицілився й вистрілив.

1942 р.

Таємне чудо

І умертвив його Аллах на сто років,

а потім воскресив. І запитав його:

— Скільки часу ти був тут?

— День або частину дня,— відповів той.

Коран II, 261

Уночі 14 березня 1939 року в одному з помешкань на вулиці Цельтнерґассе у Празі Яромир Гладик, автор незавершеної трагедії «Вороги», трактату «Виправдання вічності» та дослідження про непрямі юдейські джерела творчості Якоба Бьоме[216], бачив уві сні тривалу шахову партію. Суперниками в ній були не два індивіди, а дві знамениті родини; партія почалася багато віків тому; ніхто не міг назвати суму обіцяного призу за виграш, проте подейкували, що він величезний і майже нескінченний; фігури й шахівниця зберігалися в потаємній вежі; Яромир (зі сну) був першонародженим однієї з родин-суперниць; кожен сильний хід дзиґарі відзначали боєм; автор сну біг по піску пустелі, під дощем, і не міг пригадати ані фігур, ані правил шахової гри. У цей момент він прокинувся. Урвалося лопотіння дощових крапель і грізний бій дзиґарів. Розмірене й безперервне гудіння, яке іноді уривали слова команд, стояло над Цельтнерґассе. Удосвіта передові підрозділи бронетанкових частин Третього райху ввійшли до Праги.

Дев'ятнадцятого березня представники нової влади одержали донос; того ж таки дев'ятнадцятого березня, надвечір, Яромира Гладика заарештували. Його відвели до казарми на протилежному березі Влтави, яка була щойно побілена і пахла дезінфекцією. Він не міг спростувати жодного зі звинувачень, які висунуло проти нього гестапо: його прізвище по матері було Ярославський, у ньому текла єврейська кров, його дослідження творчості Бьоме були позначені прихильністю до юдаїзму, його підпис стояв під останнім варіантом протесту проти Аншлюсу. 1928 року він переклав «Сефер Єціра» для видавництва Германа Барсдорфа; позначений барвистим і захопленим стилем каталог цього видавництва описав у значно перебільшеному світлі славу перекладача з метою комерційної реклами; цей каталог потрапив до рук Юліуса Рота, одного з високопоставлених чиновників нової влади, у чиїх руках була доля Гладика. Не існує такої людини, яка, поза межами своєї компетенції, не була б легковірною; двох або трьох епітетів, написаних готичним шрифтом, вистачило, аби Юліус Рот дійшов висновку, що Гладик — важлива особа, й дав наказ, аби його засудили на смерть, pour encourager les autres[217]. Страту було призначено на двадцять дев'яте березня, на дев'яту годину ранку. Відкладення страти (важливість якого читач оцінить згодом) на певний час пояснювалося бажанням влади діяти неупереджено й неквапно, як це відбувається у світі рослин або планет.

Першим відчуттям Гладика був просто жах. Йому здавалося, він змирився б з думкою про повішення й не став би дуже боятися, що йому відрубають голову, але думати про розстріл для нього було справжньою мукою. Марно він намагався переконати себе, що треба боятися самого факту смерті, а не її конкретних обставин. Він знову й знову переживав у своїй уяві ці обставини: з якоюсь ідіотською впертістю намагався вичерпати всі можливості. Безліч разів він спостерігав увесь процес від безсонного світанку до таємничого залпу. До дня страти, який призначив Юліус Рот, він пережив сотні смертей на внутрішніх подвір'ях, форми та кути яких вичерпували всі можливі закони геометрії, розстрілюваний різними солдатами, в різній кількості — іноді вони кінчали з ним, стоячи далеко від нього, іноді — дуже близько. Він зустрічав зі справжнім страхом (а може, зі справжньою мужністю) ці страти, які малювала йому уява; кожне видіння тривало не більше кількох секунд; замкнений у колі жаху, Яромир повертався до своїх останніх годин перед смертю. Потім став утішати себе думкою, що реальність зазвичай не збігається з передбаченнями; спотворена логіка навіяла йому думку, що детально передбачити обставини якоїсь події означає перешкодити їй відбутися. Під впливом цієї жалюгідної магії він вигадував страхітливі подробиці, щоб нічого такого не сталось; і, природно, зрештою став боятися, що його видіння стануть пророчими. Ночами, охоплений моторошним страхом, він щосили намагався втриматися в субстанції часу, яка втікала від нього. Він знав, що час поспішає до світанку двадцять дев'ятого, й, розмовляючи вголос, міркував так: сьогодні ніч двадцять другого; поки триває ця ніч (і ще шість ночей), я невразливий, безсмертний, Безсонні ночі здавалися йому глибокими ямами, які були наповнені темною водою і в яких він міг потонути. Іноді його опановувало палке бажання, щоб нарешті пролунав фінальний залп і припинив даремну гру його уяви. Двадцять восьмого числа, коли останні промені призахідного сонця проникали крізь ґрати його високого вікна, Гладика відвернув від цих принизливих думок спогад про його драму «Вороги».

Гладик уже перейшов межу сорока років. Крім кількох виявів дружби та багатьох звичок і звичаїв, його життя визначали проблематичні заняття літературою; як і кожен письменник, він оцінював переваги інших за тим, що вони зробили, але хотів, аби інші цінували його за те, що він задумав або планує. Усі книжки, які він віддав до друку, наповнювали його почуттям глибокого каяття. У своїх дослідженнях творчості Бьоме, Ібн Езри[218] та Флада він бачив результат простої старанності, а у своєму перекладі «Сефер Єціра» недбалість, втому, надмірну схильність до невиправданих припущень. Менш невдалим йому, либонь, здавалося лише «Виправдання вічності»: у першому томі розповідалося про різні ідеї вічності, що їх створили собі люди, від нерухомого Буття Парменіда[219] до змінного минулого Гінтона; у другому томі автор заперечував (разом з Френсісом Бредлі), що всі події, які відбуваються у всесвіті, можна вишикувати в часовий ряд. Він стверджував, що кількість можливих досвідів людини не є нескінченною і що досить одного «повторення», аби довести оманливість часу... На жаль, не менш оманливими були ті аргументи, якими автор доводив оманливість часу; Гладик мав звичай переглядати їх з певним зневажливим подивом; він також написав кілька експресіоністських поем; ці останні, на превелике збентеження поета, були включені до антології 1924 року і не було жодної з наступних антологій, яка б їх не успадкувала. Своє літературне минуле, таке двозначне й невиразне, Гладик мріяв спокутувати віршованою драмою «Вороги». (Гладик віддавав перевагу віршам, бо вони не дозволяли читачам забути про умовність, яка є обов'язковою умовою мистецтва.)