У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

того, живучи, Альбертина навіть фізично поволі б змінювалася, і я б пристосовувався до цих змін. Але моя пам’ять, воскрешаючи її на мить, прагнула побачити її такою, якою вона не була б, якби залишилася живою; я сподівався дива, яке б визначило природні й довільні межі пам’яти, що не знає минулого. Одначе таку живу істоту я уявляв собі з наївністю давніх богословів, і ця істота давала мені не ті пояснення, які могла дати, а ті, яких вона з духу суперечности завжди відмовляла мені за життя. В такій смерті, схожій на якесь наслання, моє кохання могло бути для неї несподіваним щастям; отож смерть означала для мене лише добру нагоду, оптимістичне розв’язання, яке все спрощує й залагоджує.

Іноді я уявляв собі нашу зустріч не так далеко, не на тім світі. Давно, коли я знав Жільберту як товаришку ігор на Єлисейських Полях і ввечері вдома мріяв, що дістану від неї листа з освідченням у коханні, що вона за хвилю з’явиться влас-ною особою, так і нині та сама сила прагнення, не скута більше фізичними законами, які стояли їй на перешкоді (зрештою, щодо Жільберти ця сила мала рацію, бо останнє слово залишилося за нею), змушувала мене сподіватися, що я дістану звістку від Альбертини про те, що кінь її справді поніс, але з мотивів суто романтичних (таке й справді спобігало героїв, яких довший час уважали за померлих) вона не повідомляла мене про своє одужання, а тепер, повна скрухи, хоче вернутися до мене назавше. Цілком усвідомлюючи те, чим може бути тихе божевілля у людей, як поглянути, розсудливих, я відчував водночас певність, що вона мертва, і невгасиму надію, що вона от-от увійде до моєї кімнати.

Я й досі не мав новин від Еме, а йому ж було вже пора прибути до Бальбека. Звісно, мій розслід стосувався справи другорядної, обраної навмання. Якщо Альбертина справді грішила, то в її житті мали б бути речі значно важливіші, але які не спали мені на думку, як от розмова про пеньюар і про те, за-шарілася чи не зашарілася Альбертина. Але ці речі не існували для мене саме тому, що я їх не бачив. Той день, який я через кілька років силкувався відновити у пам’яті, я обрав цілком довільно. Якщо Альбертина любила жінок, то у неї було безліч інших днів, розпорядку яких я не уявляв і про які мені теж було б цікаво знати; я міг би послати Еме до інших бальбецьких місць, до інших міст, окрім Бальбека. Але саме ці дні з невідомим мені розпорядком не тривожили моєї уяви, вони оминули її. Речі, люди починали існувати для мене лише тоді, коли набували в моїй уяві індивідуальних особливостей. Якщо були тисячі інших, подібних, то для мене існували тільки ці. Якщо мене давно цікавило, у зв’язку з моїми підозрами щодо Альбертини, як виглядали ті душові, то це з тої самої цікавости, що визначала моє ставлення до жінок: хоча я знав, що є багато дівчат і покоївок такого ґатунку і про яких я теж міг випадково почути, мені все таки хотілося дізнатися, — оскільки про них розповідав мені Сен-Лу, і вони існували особисто лише для мене, — саме про ту дівчину, яка бувала в домі розпусти, і покоївку пані Пютбюс. Труднощі, спричинені моїм кволим здоров’ям, нерішучістю, моєю схильністю до «проволоки», як висловлювався Сен-Лу, доводили мене до того, що я відкладав з дня на день, з місяця на місяць, з року на рік як з’ясування певних підозр, так і здійснення деяких моїх прагнень. Але всі підозри я зберігав у пам’яті, давав собі слово докопатися, оскільки єдино вони переслідували мене (інші, позбавлені в моїх очах якоїсь форми, не існували для мене), а потім тому, що випадок, який вибрав їх із усієї дійсности, був для мене Гарантією, що за посередництвом їх я сконтактуюся з частиною дійсности, живого життя, якого я так прагнув. А крім того, хіба поодинокий, дрібний факт, якщо він вибраний правильно, не дозволяє експериментаторові встановити загальний закон, який відкриє істину про тисячу аналогічних фактів? Хоча Альбертина існувала у моїй пам’яті так, як показувалася за життя, лише в чергових уламках часу, мій мозок, реконструюючи цілість, робив із неї повноцінну істоту, і саме про цю істоту я намагався винести загальний суд, хотів знати, чи вона мені брехала, чи любила жінок, чи втекла від мене, аби вільно жартувати з ними. Те, що скаже лазниця, може, назавжди розвіє мої сумніви стосовно Апьбертининих норовів.

Мої сумніви! На жаль, я думав, що мені буде байдуже,

навіть приємно, коли я перестану бачити Альбертину, аж врешті її втеча довела мою помилку. Достоту так само її втрата показала мені, як я помилявся, уявляючи, що прагну її смерти, і думаючи, що вона буде для мене полегшею. Коли я одержав листа від Еме, то зрозумів: якщо я досі не дуже мучився через сумніви щодо Альбертининої цноти, то лише тому, що це були не справжні сумніви. Моє щастя, моє життя вимагали, щоб Альбертина була цнотлива, і я вбив собі в голову, що вона така і є. Озброївшись цією охоронною вірою, мій розум міг не наражатися на небезпеку невеселої гри з підозрами, яким він надавав форми, але не вірив. Я казав собі: «Вона, може, любить жінок», але так, як мовиться: «Я можу вмерти ввечері». Ми кажемо ці слова, але не віримо, а потім думаємо, що будемо робити завтра. Це пояснює, чому живлячи непевний сумнів, чи любила Альбертина жінок, і, опинившись через це в становищі, в якому ще один її гріх не багато додасть до того, що я не раз малював собі, я міг відчути перед образами, які містилися в листі Еме і які інших зовсім не вразили б, несподіваний біль, найлютіший, який досі переживав; разом із тими образами — ох, навіть більше, з цілим образом самої Альбертини, — він утворив осад, преципітат, як висловлюються хеміки, в якому все було неподільне і про який лист Еме, прочитаний звичайно, не може дати жодного уявлення, бо кожне слово цього тексту було в одну мить перетворене і назавше забарвлене стражданням, викликаним його читанням.

Шановний пане!

Хай пан ласкаво мені вибачить, що я не писав раніше. Особа, яку я мав доручення побачити, виїхала на два дні, а я, бажаючи виправдати виявлену мені довіру, волів не вертатися з порожніми руками. Нарешті я зумів побалакати з жінкою, яка дуже