Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Ішов стрибливою ходою до моря, тримав схилено довгобразу голову, і погляд його палав. На нього неодмінно звертали увагу, панночки пирскали в хусточки, а відтак шепотілися поміж себе. Він, однак, того не помічав, ніс перед себе зелено-блакитні очі, і очі ті тільки й бачили, що море, яке знову покликало його до себе. В голові його, як защораз, коли находило таке наїття, виникали дивні й так само зеленаво-блакитні слова: колись молодим легко подавався на їхній погук і ладнав їх сяк-так на папері. Пізніше покинув це робити: вже тоді відчувся отой розлам, який потім все більше й більше його мучив: одне відчувати, а інше — втілювати. Ніколи не мав від того справжнього задоволення: осяйний вогонь, перелитий на папір його рукою, нікчемно чах, лишаючи порожнє накопичення слів.

— Я, — сказав колись Метлинський Костомарову, — може, й народився поетом, але мене вбиває як поета дисонанс між тим, що можу, і тим, що хочу. Переживаю часом дивовижні хвилини, вони чорні, як ніч, але тоді начебто й справді я богую. Після того надходить похмілля. Воно чорніше і важче ночі, через те я по-справжньому нікчемнію. Душа стає порожня й глуха — і жити мені під ту хвилю не хочеться!

— Професорська лірика, — всміхнувся доброю усмішкою Костомаров. — У мене ті ж таки проблеми. Ми, мабуть, з вами поети одного тіста й однієї потенції. Наша мозольна праця віршарів і справді блідне перед подихом справжнього одкровення. Я це зрозумів, коли вперше прочитав Тарасові вірші…

Метлинський спинився. Перед ним було море. Он воно, те море! Легкий сутінок уже лягав на навколишні горби й будинки. Легкий сутінок хитався, заповнюючи велетенський синювато-зелений простір, що хвилювався начебто зсередини і дихав запаморочливою свіжістю. Метлинський сів просто на жорству й завмер, вдивляючись у загадкову й чудову гру кольорів. Сонце сховалося за західними хмарами, і все покрила рівна, однаково прозора й тремка плівка. Все в тому світлі застигло, а коли й рухалося, то дивовижно сповільнено — кілька човнів на гладкій поверхні гавані і кілька серед неба пташок. Вже починав відчувати ту музику, що завжди його непокоїла, зносила, а потім руйнувала. Обличчя його зблідло, а погляд зовсім погас: мертве, виснажене обличчя було повернуто в бік моря, пило густий, прохолодний дух і напитися не могло. Під цим широким, хай і захмареним небом не відчував отої загнаності, яка завжди виникала в малому просторі кімнат, але тут знову піддавався спокусі бути поглиненому отим вогнем, що останнім часом майже попелив його. Там, біля Женевського озера, звідкіля він так само втік, як утікав передоцім із Харкова, знову піддався юнацькій спокусі і списав після довгої перерви кільканадцять сторінок, засипавши їх дрібним бісером безконечних правок. Це освітило його й очистило, і він потім щовечора сідав до столу, переписував і знову засівав бісером правок; здалося, вперше досяг сякої-такої гармонії між тим, що можеться і що хочеться. Цілий тиждень тяглося оте загадкове щастя — аж до того винятково сонячного дня, коли зайшов до своєї кімнати, ледве не осліплий від надзвичайного сонця, випитий і зморений від світла й надто свіжого повітря. Він вийняв тоді списані сторінки, щоб закріпити настрій такого надміру погожого дня, і перебіг очима написане. Здригнувся раптом від гострого болю: бліді й безбарвні слова лежали перед ним. Аж на вікна озирнувся з розпачу: стояло за ними синє безмежжя, тріпотіли, мінилися, й світилися, і пританцьовували облиті сонцем листки на деревах; колір неба був теплий, м’який та ласкавий, і посвистували в тому м’якому теплі пташки. Губа його була закушена так, що аж сльоза виповзла з ока, а на шибці раптом дзвінко задзижчала муха. І він дивився вже тільки на цю муху, що билась у прозоре скло і пробити його не могла, рука жмакала ті кілька аркушів, яким годину тому надавав виняткового значення, і, бачачи крізь ту сльозу муху на вікні, відчував, що їх уже не одна, а кілька, — величезне вікно уявилося йому, вікно всесвіту, що розіклався над головою; скільки їх є таких, що зводять туди очі: синява й краса, а тут прикуті до землі кволі ноги й сухе повітря важко спалюється в пересохлих грудях. «Уподібнення — це тільки тінь, — шепотів він із роздразненням, — бліда й немічна тінь. Мають ціну тільки справжнє життя і справжні почуття!»

Звівся, сколихнутий залізною логікою цих слів, очі його покругліли й заблищали. Озирнувся, наче шукав опертя, і побачив череваня, що стояв неподалець і грався легенько ціпком.

— Чи не скажете, пане, є тут, у Ялті, парк? — спитав Метлинський.

— Не парк, а парки, шановний, — озвався тонким голосом черевань. — Прошу до вашої уваги: два сади графа Мордвинова, але не раджу, пане, в них гуляти. Обидва на низині, та ще й річка біжить. Неважко придбати там, пане, — черевань стишив голос і похилився до Метлинського, — й пропасницю. Є ще міський парк, там теж вогко, а що вже зовсім нестерпно — музика, пане. Треба мати залізні нерви, щоб її витримати. Коли хочете подивитися на краєвиди, — обличчя в череваня стало кругле й усміхнене, — підіть у парк князя Дундукова-Корсакова. Там, правда, чимало виноградників…

— Ви часом не з малоросійських губерній? — трохи зарізко перебив череваня Метлинський.

— Я, з малоросійських? — зробив круглі очі черевань. — Звідки ви взяли, що я з малоросійських губерній?..

Але Метлинський уже йшов геть. Черевань побачив тільки його зелено-сині очі, що світилися, наче дорогоцінні камінці, а тоді й суху, високу постать, що швидко віддалялася, незграбно помахуючи руками. Він розтулив здивовано рота і так стояв кілька хвилин, сторопілий.

4

Темінь упала на місто раптово, начебто хто спустив завісу і заслонив і море, і небо. Грала музика, гуляли на алеях парку чинні пари: важкі, неповороткі чи, навпаки, худі й рухливі. Світили ліхтарі, кидаючи на алеї косми проміння, в тому світлі часом запалювалися формені ґудзики чи вкрита позліткованими прикрасами жіноча одежа. Музиканти грали ліниво й повільно, а капельмейстер так само ліниво помахував паличкою. Поли його фрака від рухів розходилися, з’являючи круглий задок.

Метлинський став неподалець оркестру в затінку кипариса і понуро дивився. Пари доходили до оркестру, обкручувалися довкола звищення, на якому той стояв, і повільно розчинялися в освітленій алеї. Інколи спинялися і заводили розмови, тоді інші пари обтікали бесідників, наче вода річкове каміння.

— Гляньте, — схилилася чепурна голівка до золотого погона. — Що за проява там, під деревом?

— Це якась