Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Іване, хороша ти людина… Проста душа… Радий бачити тебе таким… Люблю. Сядьмо. — І він потягнув Телєгіна, хоч той опирався, до койки. — Та не опирайся ти. Я не контррозвідник, не таємний агент… Заспокойся, я з грудня місяця в Червоній Армії.

Іван Ілліч, ще не зовсім отямившись від свого рішення, яке вразило його до самої глибини, і ще сумніваючись, і вже вірячи, дивився в темнозагоріле, тверде і разом ніжне обличчя Вадима Петровича, в чорні, розумні, сухі очі його. Сіли на койку, не випускаючи рук один одного. Вадим Петрович почав розказувати про все те, що привело його на цей бік, — додому, на батьківщину.

З самого початку розмови Телєгін перебив його:

— А де Катя, жива вона, здорова, де вона зараз?

— Я сподіваюсь, що Катя зараз у Москві… Ми знову розминулися з нею, — в Київ я потрапив надто пізно, перед самою евакуацією… Але я знайшов її слід…

— Але вона знає, що ти живий і ти у нас?..

— Ні… Оце і зводить мене з розуму…

Минуло два місяці.

Наступ армій генерала Денікіна спинити не вдалося. Колчак, верховний правитель Росії, з останнім відчайдушним зусиллям натискав на Урал. У Прибалтиці горенещастя вилізло на плечі Сьомій червоній армії, що відступала по непролазному болоту від генерала Юденича, втрачаючи і Псков, і Лугу, і Гатчину, і генерал уже дав наказ по військах: «Вдертися в Петроград…»

Радянська республіка була начисто відрізана од хліба й палива. Транспорту ледве вистачало для перевезення військ і вогнеприпасів. Жовтневе небо плакало над російською землею, над голодними й задубілими містами, де життя жевріло, ждучи ще більш безнадійної зими, над бездимними заводськими трубами і спорожнілими цехами, звідки робітники розбрелися по всіх фронтах, над кладовищами паровозів і розбитих вагонів, над стародавньою тишею солом’яних сіл, де залишилось мало чоловіків, і знову, як у дідівські часи, засвічувалась скалка і вже постукував, порипував де-не-де доморобний ткацький верстат.

В цей непогожий час генерал Мамонтов знову, вже вдруге, прорвався крізь червоний фронт і, громлячи тили та розриваючи всі комунікації, пішов зі своїм козачим корпусом у глибокий рейд.

Над пошарпаною картою, підклеєною слиною, сиділи Телєгін, Рощин і комісар Чесноков, нова людина (його недавно прислали в бригаду на місце їх комісара, що захворів на сипняк), москвич, робітник, який надірвав здоров’я на царській каторзі, виснажений голодом і передчасно постарілий. Погладжуючи лисого лоба, наче у нього боліло над бровою, він десятий раз перечитував черговий оперативний наказ головкома.

Телєгін смоктав люльку. Останнім часом він покинув крутити собачі ніжки і призвичаївся до люльки, — її подарував йому Латугін, добувши на розвідці у білого офіцера. Вона виявилась втіхою і заспокійливим засобом у тяжкі хвилини, — а їх останнім часом було аж занадто, — і якщо довго її не чистити, лагідно посвистувала, як от самовар на столі в непогожий вечір.

Вадим Петрович, якому з першого погляду була ясна вся безперспективна істерика наказу, ждав, коли комісар скінчить свої роздуми над цим штабним твором; відкинувшись до рубленої стіни, він сердито зорив очима з-за напівприкритих повік.

Сиділи вони на хуторі, де розташувався польовий штаб бригади, верст за десять від фронту, В обох пблках, які в серпні прийняв Телєгін, за два місяці не залишилось і трьохсот бійців, — поповнення, що їх присилали, трудно було назвати бійцями. Головне командування формувало їх нашвидку, переважно з дезертирів, виловлюючи зелених по містах і селах, куди вони тепер стали подаватися, коли почались осінні дощі, Без обробки й підготовки їх сяк-так спихали в маршові роти й везли на фронт, де вони повинні були виконувати бойові завдання, чітко здійснювані лише в русі червоного олівця по триверстній карті в урочисто тихому кабінеті головкома.

— Не розумію, — сказав комісар Чесноков і подивився на аркуш з другого боку, хоч там нічого не стояло, — Загальної думки не розумію…

Рощин відповів:

— І розуміти нічого: академічний наказ по фронту.

Головком з’їв за сніданком пару яєць, випив чашку какао, закурив добру цигарку, підійшов до карти. Начальник штабу, тільки того і ждучи, щоб в один прекрасний ранок, як сон, минулось прокляте наслання, витягає двома пальцями червоний прапорець, що зображує 123-й полк нашої бригади, — за зведеннями відділу кадрів на дві тисячі сімсот штиків, — і переколює його граціозно на сто верст далі на південь: «Таким чином, зайнявши село Гноївку, ми створюємо флангову загрозу противникові…» Бере другий прапорець, що зображує 39-й полк нашої бригади, — на дві тисячі сто штиків за зведеннями відділу кадрів, — переколює його далі на південний схід на дев’яносто п’ять верст: «Таким чином, тридцять дев’ятий лобовою атакою і так далі…» Головком через димок мружить очі на карту і погоджується, бо однаково у начштабу за ніч усе продумано, лінії і стрілки акуратно проведені червоним і синім чорнилом, і тому, — чи так переставляй прапорці, чи сяк, — результат буде один: жвава діяльність на фронті… А цього й треба…

— Ну, знаєш, — перебив Чесноков, хитаючи великою, лисою головою. — Це, брат, не критика, це вже злість…

— Так, злість… Чому я повинен мовчати, якщо я так думаю… І Телєгін так думає, і бійці наші так думають і так говорять.

Телєгін, не виймаючи люльки з рота, тяжко зітхнув.

В душі комісара піднімався біль, сумніви, розгубленість — все, що він намагався притамувати в собі. За десять років царської каторги не те щоб він відстав від життя, але надто вже багато в ньому з’явилося складного, — такі вири, не дай бог… Серце його, що висвітлилось за роки страждань, насилу сприймало недовір’я до людей, які борються за революцію. Він зразу починав любити таку людину,