Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Візник підвіз їх до штабу фронту, звідки з усіх відчинених вікон лунала тріскотня друкарських машинок.
Ждучи прийому, Телєгін і Сапожков тут же взнали всі воєнні новини. Загальна картина була така: збройні сили головнокомандуючого Денікіна після короткої затримки продовжують наступ на Москву трьома групами. Відрізуючи від Центральної Росії хлібні краї — Заволжя і Сибір, вздовж Волги посувається Північнокавказька армія генерала Врангеля (від якої в липні місяці Десятій армії вдалося відірватися, пожертвувавши Камишином); похідний отаман Сидорін з Донською армією, відновленою новим донським отаманом Богаєвським, — ставлеником Денікіна, — натискає в напрямку на Воронеж, маючи на чолі два ударні кінні корпуси — Мамонтова і Шкуро; Добровольча армія під командою Май-Маєвського, талановитого, але завжди п’яного генерала, розвиває наступ широким фронтом, одночасно очищаючи Україну від червоних військ і партизанських загонів і націляючись своїм кулаком, — гвардійським корпусом генерала Кутепова, — на Орел — Тулу — Москву.
Воєнні успіхи Денікіна — наявні, постачання у нього прекрасне, добровольчі полки, хоч і дуже вже розбавлені селянськими контингентами, б’ються впевнено, уміло. Але в тилах у нього настрій з кожним днем все більш загрозливий (причому він катастрофічно цього недооцінює): Кубань хоче відокремлення, повної самостійності, і йому, щоб навести там великодержавний порядок, довелося повісити двох найвидатніших членів кубанської Ради; на Тереку — криваві чвари; донське козацтво, коли був оголошений похід на Москву, заговорило: «Тихий Дон був наш і буде наш, а Москву Денікін нехай сам собі здобуває»; селянське питання в зайнятих добровольцями областях розв’язується з військовою простотою — шмаганням шомполами; садовлять губернаторів, повітових начальників і царських жандармів, і селяни знову, як при німцях минулого року, пиляють гвинтівки на обрізи і ждуть Червону Армію; Махно, після того, як прихитрився особисто застрелити свого головного суперника — отамана Григор’єва, відкрито оголосив вільний анархічний лад по всій Катеринославщині, зібрав тисяч п’ятдесят бандитів і погрожує відібрати у Денікіна Ростов, і Таганрог, і Крим, і Катеринослав, і Одесу… З’явилися ще зелені — особлива різновидність отаманщини, — переконані дезертири, і там, де ліси й гори, там і вони під боком у Денікіна.
Червона Армія після тяжких поразок Тринадцятої і Дев’ятої та героїчного відступу Дванадцятої з Дністра й Бугу вирівняла фронт. Настрій поліпшується, і боєздатність зростає головним чином тому, що триває масовий приплив комуністів з Петрограда, Москви, Іванова та інших північних міст. З дня на день ждуть наказу головкома про контрнаступ.
Оформивши нові призначення, Телєгін — командиром окремої бригади, Сапожков — командиром Качалінського полку, — вони того ж дня виїхали назад, цілу дорогу розмовляючи про почуті новини; обидва погоджувались на тому, що грандіозний план Денікіна повисає в порожнечі, і те, що минулого року йому вдалося на Кубані, повторити в Великороси не вдасться: там він побив Сорокіна, а тут йому доведеться зіткнутися з самим Леніним, з корінним, потомственим пролетаріатом, та й селянин тут жилавий, — тутешній селянин Наполеона на вила підняв…
— Прапор наперед! Зняти чохол!
Прапороносець і Латугін з Гагіним, що стояли з ним на караулі, ступили вперед. Телєгін, що передавав полк новому командуючому, Сергію Сергійовичу Сапожкову, був серйозний, похмуро зосереджений, і навіть звичайний рум’янець зійшов у нього з засмаглого обличчя. В руці тримав папірець, на якому записав план промови.
— Качалінці! — сказав він і глянув на червоноармійців, що стояли при зброї: він знав кожного, знав, у кого яка була рана і яка була турбота, це були рідні люди. — Товариші, ми з вами сходили не одну тисячу верст, в зимовий холод і в літню спеку… Ви двічі під Царицином укрили себе славою… Відступаючи, — не з своєї вини, — дорого віддавали ворогові тимчасову й ненадійну перемогу. Багато було у вас славних справ, — про них не написано гучних реляцій, рапорти про них потонули в загальних зведеннях… Це нічого… (Телєгін скоса глянув на папірець, що лежав у нього в зігнутій долоні). Попереджаю вас — попереду ще багато трудів, ворог ще не зламаний, і його мало зламати, його треба знищити… Ця війна така, що в ній треба перемогти, в ній не можна не перемогти. Людина зчепилася з звіром, — повинна перемогти людина… Або от приклад: проросле зерно своїм паростком, — здається, воно ж і зелене, і тендітне, — пробиває чорну землю, пробиває камінь. У пророслому насінні вся міць нового життя, і воно буде, його не спиниш… В непогожий, хмурий ранок вийшли ми в бій за світлий день, а вороги наші хочуть темної розбійницької ночі. А день настане, хоч ти трісни з досади… (Він знову заклопотано глянув на записку і зім’яв її). Признаюсь вам, товариші, мені не весело, тяжко буде без вас… Багато означає — просидіти вкупі цілий рік біля похідних вогнищ. Залишаю вас, прощаюся з вашим бойовим прапором. Хочу і вимагаю, щоб він завжди вів до перемог славний Качалінський полк…
Іван Ілліч зняв кашкета, підійшов до прапора і, взявши край злинялого, простреленого полотнища, поцілував його. Надів кашкета, віддав честь, заплющив очі й міцно зажмурився, так, що все обличчя його зморщилось.
Після проводів, влаштованих вскладку Сапожковим і всіма командирами, у Івана Ілліча шуміло в голові. Сидячи в візку, придержуючи під боком речовий мішок (де між іншими речами були Дашині фарфорові кішечка й собачка), він розчулено згадував палкі промови, сказані за столом. Здавалося, неможливо було сильніше любити одному одного. Обіймались, і цілувались, і трясли руки. Ох, які хороші, чесні, вірні люди! Молоді командири, схоплюючись, співали за всесвітню — словами простими і навіть книжними, але впевнено. Батальйонний, скромний і тихий чоловік, раптом захотів лізти на стіл, і виліз, і вшкварив несамовитого гопака серед обгризених гусячих кісток і кавунячих лушпайок. Згадавши це, Іван Ілліч зареготав на все горло.
Візок спинився, коли виїжджали з села. Підійшли троє — Латугін, Гагін і Задуйвітер. Поздоровкались, і Латугін сказав:
— Ми сподівалися, Іване Іллічу, що ти нас не забудеш, а ти забув все-таки.
— Так, ми ждали, — підтвердив Гагін.
— Стривайте, товариші, ви про що?
— Ждали тебе, — сказав Латугін, поставивши ногу на колесо. — Рік вкупі прожили, душу один одному віддавали… Ну, тоді прощавай, якщо тобі однаково. — Голос у нього
