Комашина тарзанка - Наталія Володимирівна Сняданко

Я навіть не можу сказати, чи ці листи дають мені підстави розмірковувати про подружню невірність, адже в них так само мало тілесного, як і в наших стосунках із Карлом загалом. Але я не уявляю собі, що могла б показати тобі ці листи. Розумієш, я раптом усвідомила, що це якась зовсім інша частина мене, невідома навіть мені самій. І я досі не можу зрозуміти, чому так трапилося. Чи причина у тому, що я багато років намагалася змінити власний характер і стати такою, якою завжди мріяла бути. Чи зміни в мені відбулися під впливом наших з тобою стосунків, адже люди, які живуть разом багато років, поволі уподібнюються одне до одного і вже перестають помічати дрібні зміни, які трапляються. Я не знаю. Але в цих листах чомусь дуже часто згадується про все те, чого мені бракує.

Мені бракує твоєї спонтанності. Я б хотіла, аби ти здивував мене чимось, навіть якщо це буде неприємно. Але одночасно я боюся цього, бо звикла передбачати твої вчинки і реакції, і завдяки цьому почуваюся з тобою затишно і захищено. І якби у тобі раптом з’явилося щось нове, я ревнувала б до цього, бо у кожній зміні, навіть приємній, завжди є щось тривожне.

Мені бракує твоєї відвертості. Ми так багато знаємо одне про одного, що часто не обмінюємося простими побутовими новинами. Точніше, я розповідаю тобі про те, що відбувалося зі мною вдень, а ти обмежуєшся стандартними формулами: «все гаразд», «втомився», «багато роботи», «нічого не встигаю». Ці фрази схожі на погано пошитий одяг, в якому навіть вродливі та стрункі люди виглядають потворно. А мені часто хотілося б знати, про що ти подумав сьогодні, коли вдихав аромат свіжопокраяного базиліку, як ти вдихаєш його щоразу. Я люблю спостерігати за тобою в такі моменти – ти забуваєш про все, і риси обличчя у тебе розгладжуються, ти замріяно дивишся поперед себе, але бачиш те, що існує тільки у твоїй уяві.

Мені хотілося б знати, як ти почуваєшся, коли проходиш повз дівчину, яка миє у вас посуд. Тобі шкода звільнити її, бо вона колишня наркоманка, яку підлікували, і відтоді, як вона працює у вас, то тримається і не вживає наркотиків, але вона рідко миється, носить синтетичний одяг, і запах її несвіжого поту перебиває запахи миючих засобів. Я думаю, ти звертаєш увагу на те, як вона переодягається, знімає білий халат, під яким у неї якась, скажімо, чорна блузка з синтетичної тканини. Потріскують і розлітаються довкола іскри, а попід пахвами у неї розпливаються білі плями від поту. Тобі неприємно, але ти не можеш відірвати погляду.

Я хотіла б знати, про що ти думаєш, коли чекаєш у пробці на перехресті, тоді ти часто перемикаєш програвач із програми радіо і вмикаєш диск. Ти вслухаєшся в музику, і тебе починає дратувати хаотичний радіоефір, музика щільно заповнює салон автомобіля, і ти занурюєшся в меланхолійний джазовий настрій, який чомусь додає тобі значно більше енергії, ніж удавана бадьорість ранкової інформаційно-музичної передачі. Тоді ти проводиш пальцями по нагрівачу, напевно, перевіряєш щось, але доторк твій такий ніжний. Я б хотіла, щоб це був доторк до мого тіла.

Ми часто питали одне одного: «Про що ти думаєш?», але ніколи по-справжньому не відповідали на це запитання. Бо підбирання відповідних слів завжди займає занадто багато часу, і воно настільки неточне, що шкода навіть намагатися. Але якщо питання формулювалося інакше, точніше, не було питання, а просто якась невимушена розмова, що починалася традиційним зачином «а знаєш…», то формулювати думки виявлялося значно легше. Шкода тільки, що такі моменти трапляються дуже рідко, і переважно глибоко вночі або вранці, під час пиття кави, коли на нормальну розмову просто не залишається часу. А можливо, цінність таких розмов саме в їхній уривчастості, бо якби вони могли тривати довше, то не вдалося б уникнути вимушеності і банальностей.

Мені бракує вміння цінувати приємні моменти. Особливо коли наші настрої не співпадають, ти приходиш веселий і піднесений, а я чимось роздратована і реагую на твій настрій по-дурному. А потім шкодую, намагаюся все залагодити, але це переважно не вдається. А часом буває навпаки, мій радісний настрій наштовхується на твій похмурий, і дуже складно передати тобі хоча б трохи власних емоцій.

Одна моя знайома використовувала такий метод – коли їй хотілося посваритися з чоловіком, вона намагалася уявити собі, що з ним завтра може щось трапитися, автомобільна аварія, невиліковна хвороба, каліцтво, і уявити собі, як вона почуватиметься перед ним після сьогоднішньої дріб’язкової сварки. Не знаю, чи правильно це, але вона розповідає, що коли їй вдається переконати себе у тому, що всі її побоювання вже невдовзі можуть виявитися правдою, то роздратування дуже швидко зникає і їй стає радісно від власного благородства і вміння пробачати. Мабуть, якісь традиційні християнські методики покути правильніші і природніші, але її, як і мене, цього ніхто не вчив у дитинстві, а тепер прийняти все це вже не вдається.

Я навіть не знаю, чи має це все якийсь зв’язок із Карлом. Він ніколи не відписує мені у сенсі відповіді на мої листи, не аналізує і не оцінює того, що я йому пишу. Можливо, саме через це мені так легко писати йому, бо насправді про це все ми мали говорити з тобою. Але на тебе я не можу реагувати так беземоційно. І це, мабуть, добре.

Карл теж пише мені листи. Про те, як складно йому домовитися з колишньою дружиною, з якою у них двоє дорослих дітей. Карл пішов від сім’ї, бо закохався, але стосунки з іншою жінкою так і не склалися, а дружина відмовилася потім дати йому ще один шанс. Вона настроює проти Карла дітей, і йому дуже боляче від усього цього. А особливо від усвідомлення, що він сам у всьому винен.

Він пише мені і про те, які складні у нього стосунки з його теперішньою дівчиною Ліною, яка набагато молодша від нього і у якої якась дуже незвичайна форма лейкемії. Прогнози лікарів достатньо оптимістичні, деякі навіть припускають, що вона зможе повністю вилікуватися, але Ліна часто впадає в депресії і не вірить лікарям.

Я також ніколи не коментую написаного Карлом і не