Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
– Але час вже, моє серденько, спати. Кидайте, моя доле! Завтра полічите,– говорив Моссаковський.
– Лягай, чоловіче, спати, коли тебе сон зміг, лягай, серце, а я ось швидко долічу.
Онися знов кинула роботу, прибігла до чоловіка, попестила його й знов почала лічити та складати.
Моссаковський не видержав: кинувся на ліжко й заснув. І, засипаючи, він усе чув, як Онися складала та лічила: «Раз, два, три, чотири...»
– Чи ти, Харитоне, вже спиш? – спитала Онися.
– Га! – крикнув Моссаковський крізь сон.– Вже сплю.
Вже в пізні обляги Онися замкнула скриню, вийшла в сіни подивитись, чи замкнуті двері, й погасила світло.
Серед темної ночі Моссаковський почув через сон, що в сінях щось ходить та стукає. Він силкувавсь прокинутись, але ніяк не міг. йому снилось, що в сінях пораються злодії, що вони вже ламають двері в кімнату, от уже й двері виставили, розтрощили скриню, витягають полотна та сорочки, складають докупи та все лічать: «Раз, два, три, чотири...»
Він бачив проти свічки страшні кудлаті та бородаті голови з страшними очима, бачив мохнаті руки з довгими крючкуватими пазурами, хотів крикнути, скочити з ліжка, але в його не було сили крикнути. Він насилу прокинувся й розплющив очі. В хаті було так поночі, що навіть не видно було вікна. По сінях і справді щось ходило, рипало дверима, увійшло в сіни, впустило поліно; в діжці захлюпала вода: хтось наливав воду в горщик. З пекарні було чути розмову. Він догадався, що наймички вже повставали.
Моссаковському здалося, що він тільки що задрімав і навіть добре не заснув. Він почав кликати Онисю.
– Онисю, чи ви спите?
В хаті було тихо, мертво. Моссаковський крикнув вдруге. В кімнаті навіть не чути було, як Онися дише.
Моссаковський полапав руками по ліжку. Описі не було.
– Невже оце моя жінка вже встала й порається в пекарні? Ну, та й господиня буде з моєї жінки,– більше ніж треба!
Моссаковський повернувся на другий бік і заснув. Як він прокинувся, вже розвиднювалось: в хаті вже сіріли стіни, а перед ним стояла Онися, вмита, убрана й причесана.
– Чи ти й досі спиш, ледащо? Я встала вдосвіта, побудила й наймичок, і твоїх наймитів, вже й снідання тобі зварила.
– Ви мене, Онисіє Степанівно, таки добре налякали. Мені здалось, що в сінях пораються злодії. Навіщо пак так рано встаєте та себе мордуєте? Й моя покійна мати так рано вставала та товклась ще вдосвіта.
– Хто рано встає, тому й бог дає. Будемо рано вставати, наживемо та надбаємо багато добра, а будемо спати до обіда, то не буде ладу в господі,– говорила Онися.– йди лиш, хазяїне, та подивись на худобу та на коні, чи добре глядять наймити худоби,– сказала Онися Степанівна, помолившись богу.
– Зараз, зараз, Онисіє Степанівно! ось тільки вмиюсь та трохи причепурюсь.
Моссаковський пішов по загородах та по кошарах, а Онися вже й снідання поставила на стіл.
– Ну, та й рання ж птиця оця молода матушка,– говорили наймички та наймити в пекарні,– будить нас ще до півночі,– не дала вволю виспатись.
Онися Степанівна й справді не давала слугам добре виспатись. Вона й сама пізно лягала, рано вставала, й слугам не давала спати та товклась, як Марко по пеклі. День у день вона вставала вдосвіта, сідала з наймичками за гребінь прясти, напрядала більше за наймичок, ще силувала дівчат співати пісень, бо любила пісні.
– Ой, трудно служити в цієї матушки! Коли б, господи, добути року,– зроду-звіку не стану на другий рік,– говорила одна наймичка до другої.
– Знаєш що, отець Харитін. Тепер настає зима. Скажи ти в церкві, щоб молодиці напряли мені за пилипівку по півміткові. Ти тільки подумай: скільки молодиць, стільки буде й півмітків. Вироблю полотно та продам. От і гроші будуть.
– Може, буде дуже вже завчасу. Треба трохи підождати. Я тільки що став на парафію. Коли б часом люди не гомоніли та не спротивились.
– Оце лихо! Як не схотять, ніхто не буде силувати. Скажи, таки скажи на царських вратах в неділю, як звичайно священики говорять.
І Моссаковський після служби божої почав говорити людям проповідь: говорив просто.
хоч і немудро, говорив по-українській, бо іншої мови зовсім не знав. Він говорив, щоб люди ходили до церкви, молились богу, вчили дітей молитись богу, що добрим людям бог дасть спасіння, а грішних будуть чорти мучити в пеклі огнем та розтопленою смолою.
– Хто не молитиметься богу, хто не поважатиме святої неділеньки, хто не поважатиме свого батька й неньки, той заслужив кару од бога в цім і в прийдешнім віку. Спасайтеся всі! й ви,– чоловіки, й ви, молодиці, ходіть до церкви, не пийте багацько горілки, моліться богу. А ви, жіночки, божі бджілочки, працюйте для неба, працюйте й для того, що на цім світі треба. Напрядіть моїй матушці по пів-міточку, бо вона молода й до роботи ще не звикла та й не дуже зугарна. Настане пили-півочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте,– амінь!—так закінчив свою проповідь Моссаковський.
– А це вчора приблудилась до моєї левади чиясь чорна корова! Панове громадо! розпитайте та й мені звістку дайте,– прикинув отець Харитін, зачиняючи царські врата.
Молодиці осміхнулись і розмовляли, виходячи з церкви:
– Ну, цей батюшка не те що Балабуха. Вміє сказати, ще й приказати; напрядімо-таки молодій матушці по півмітку!
І другого дня молодиці поприходили до Онисі Степанівни й розібрали все прядиво, всі повісма конопель та льону, скільки їх лежало на підрях10 в коморі.
– Знаєш що, панотче! Чи не накинути б тобі більшу плату за треби? – говорила Онися Степанівна.– Тобі дають шаги, як старцеві,– все гривні, та гривні, та злоті. З п'ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше.
– Не можна, серце. В чому, в чому, а в цьому вас не послухаю. Народ розгнівається на мене, бо він панщанний, платить подушне. В людей й так обмаль грошей. Усі на мене нарікатимуть та гриматимуть,– говорив несміливо Моссаковський.
– Вже як хоч, а грошей у нас мало. Як ззамолоду не складемо, то на старість нічого сподіватись. Накинь ще по гривні хоч на вінчанні.
– Не можна,– боюсь бога: люди вбогі. Як платили, так нехай і платять по старому звичаю. Як сусіди накинуть, то я накину, а мені починати не годиться. Мене громада обібрала на парафію. Як у чому буде недостача, піду по селі льнувати.
– Овва! Я цього не хочу. Я не люблю