Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Брат

Бадьорий голос із кухні:

– На сніданок – швидкісний омлет! Знаєш, хто в нас найкращий виготовлювач омлетів?.. Угадай!

Малий не чує батька, завмер перед телевізором, колготки в руках – звик одягатися під мультфільми. «Стара відьмо, де ти сховалася? Виходь!» – погрожує писклявий голос з екрана.

– Зошити зібрав? – тато на порозі, фартух у руці.

– Зараз… – неохоче озивається малий.

– Негайно й вже, бо вимкну телевізора!

Хлопчик ще сидить деякий час набурмосений, зітхає й плентається збирати зошити.

– Завдання! – згадує він раптом. – Тату, завдання! Я забув виконати завдання!

– Ти ж казав, нічого не задавали! – тато знову поруч, мне фартух у руці, іншою гортає зошит, схожий на тоненький підручник з таблицями, схемами та малюнками. – Та-ак. Отже… Читаєш слова, викреслюєш усі літери «У», зрозумів? Слово, що утворилося, записуєш у вільні клітинки, от сюди, бачиш? Поїхали! Хто скоріше впорається – ти зі своїм завданням чи я з омлетом? Час пішов!

Із кухні заносить горілим.

– От дідько! – зривається з місця.

– Тату! Що таке СУУ— ЕС-ТРУ-А? – лунає йому навздогін.

Малий гризе кулькову ручку, пошепки повторює незнайоме слово. Що ж це таке?

У кухні щось з гуркотом падає на підлогу в супроводі батькового нерозбірливого бурмотіння.

– Повикидай до дідька всі «У»! – уже в увесь голос гукає він.

– Ага, – зрозумів малий, – так би й сказав, – і старанно повикреслював зайві літери.

«СЕСТРА», – вписав у рядочок з шести порожніх клітинок.

– А в мене брат, – сказав до себе.

Чотири слова: «СЕСТРА», «ВЕСЕЛКА», «ХЛІБ», «КНИЖКА». Усе! Зошит в течку – уроки зроблено!

А в кухні натомість справи не просуваються. Малий зрозумів це з порогу. Тато тримав у руках пательню, накрутивши собі на руку фартуха, – розділив виделкою омлет навпіл, підозріло приглядаючись до двох половинок.

– Сирий. Не пропікся. То підгорів, то не пропікся… – другий варіант швидкісного омлету летить у відро зі сміттям. – Слухай, а ти впевнений, що хочеш омлету?

– Ні, я не хочу омлету. Я хочу цукерок і канапку з сиром.

– То для чого всі ці тортури! – зрадів тато. – Вдаримо по канапках, бо щось з тими яйцями не те, сам бачиш. Якісь вони неправильні.

Тато одягався, не припиняючи розмовляти по мобілці. Малий спостерігав, як він просовує руки в рукави сорочки, зав’язує краватку, і все це – не випускаючи з рук телефона, перекладаючи його з долоні в долоню. Затискав його між плечем та вухом, защібаючи ремінь. Із гудзиками дав собі раду, поклавши телефона на стіл, – говорив, нахилившись, бо обидві руки були зайняті.

– Обов’язково на великому екрані! Обов’язково! Вона знає, вона вже робила цю презентацію, нагадай лише, щоб не забула наприкінці зібрати заповнені анкети. То все? До зв’язку? Чого сидиш?

Остання репліка призначалась малому, у того процес одягання зупинився на стадії штанів і светра.

– Так! – голос тата завібрував загрозливими нотками. – Куртку! Бігом! Хлопові п’ять років, а шнурівки дотепер сам не зав’язує, чекає на допомогу.

Малий ледве встиг підвести голову, інакше б кусюча блискавка точно вхопила його за підборіддя.

– Тату, – рішуче мовив він. – Я не хочу цієї футболки.

Задзвонив телефон.

– Я зараз не знаю, що зроблю! – схопився за голову старший. – І ти пошкодуєш, що довів мене до цього. Жодних мені тут вибриків! Взувайся негайно!

А в мобілку:

– Дякую… Дякую… Їдемо кров здавати. Ні, усе гаразд, це не для неї… Там такі правила – треба здати кров. Добре… Добре… Закину малого до школи, а тоді по візочок… Ми тут трохи спізнюємося. Вибач. Ну бувай. Ти ще не взувся? Та що ти виробляєш врешті-решт?

Малий уже встиг скинути з себе куртку, та батько рвучко натягнув її на сина.

– Не хочу футболку з покемонами! – зарюмсав малий. – Жодних покемонів!

– Припини видурюватися.

– Хочу з «Формулою-1»!

– Не можна було раніше сказати? Яка різниця – покемони, непокемони?..

– Велика різниця, я їх не хочу! – уже вголос плакав малий.

– Я сказав ні!

– Нещадний ти якийсь сьогодні, – сльози горошком котилися по щоках малюка.

Чоловік різко видихнув – так, спокійно! – смикнув блискавку на своїй куртці, вона застрягла, ні туди ні сюди, роздратовано стягнув через голову, скинув під ноги малому, той відразу й замовк, не зводячи очей з батька, що рушив до кімнати, не визуваючися.

– Яку футболку? – гукнув звідти. – Іди сюди, яку футболку, кажи швидко! Ні фіга вже нікуди не встигаємо.

– Зараз, – малий обтер сльози, вмить скинув із себе і светра, і футболку. – Покемони, – мовив втішено, – для маленьких.

– Вітаю! – гукнула консьєржка навздогін двом чоловікам – великому та малому.

– Дякуємо! – відповів тато, відчиняючи двері під’їзду.

– Дякую, – озвався малий, проходячи в нього під рукою.

А тоді, уже на задньому сидінні автівки, слухняно вичікавши, поки батько защібнув на ньому ремінь безпеки, запропонував:

– Постав «Скорпіонс»!

– «Скорпіонс» йому. Ми через твої вибрики вже спізнилися. Зараз приїдемо, а нам: «Привіт, дуркецали, забір крові закінчено! У гальманутих кров не беремо!»

Малий замовк. А через кілька хвилин – домігся-таки свого – його голос вже перекрикував динаміки:

– Хір ай ем! Рок ю лайк е х’юрікейн!!!

Нескінченний потік машин на проспекті, широкий, у кілька рядів. Лискучі спини гігантських диких тварин. Похилені голови, нетерпляче вуркотіння. Стадо оскаженілих від спраги бегемотів суне до річки, їх шмагає, підганяє гаряча музика, невтомний голос Клауса Майне. Зараз, зараз буде прохолодна глибочінь, зараз можна буде зануритися в неї по саму маківку…

– Ще раз, – командує малий, зачувши фінальні акорди. Зрештою, бегемоти ще не дісталися порятунку.

– Я хочу послухати наступну. Почекай, – присаджує його батько.

– Чого ти такий? – кліпає очима малий. – Давай ще раз «Хір ай ем».

– Ти звик, аби все було по-твоєму, – автівка повертає в бічну вулицю. – А так в житті не буває, аби завжди було лише по-твоєму. Треба й з іншими рахуватися. Брат трохи підросте, і якщо буде на тебе подібний, то ти зрозумієш, як воно, коли хтось видурюється поруч. Ото як почне капризувати: не хочу блакитного памперса! Хочу зеленого!

Хлопчик ледве стримує усмішку, стискаючи губи, кусаючи нижню, щоб не розреготатися, бо тато дуркує вдавано-дитячим голосом:

– А-а-а!!! Ці малюнки на памперсі мені не подобаються! Не хочу качечку, хочу літака! Дайте памперс з літаком, інакше я за себе не відповідаю! Тільки з літаком!

– Або з міжпланетною станцією! – задоволено докидає малий.

…У лікарняному вестибюлі