Похорон богів - Іван Іванович Білик
Каже моєму батькові: так і так, прислала мене вдова вуйка Ігоря — Ольга. Вона веліла передати вам: «Нащо замкнули наш полон в іскоростенських порубах? Одпустіть наших витязів через Ірпінь, а ми дамо за них виру».
Думні старці довго сиділи й висиділи таке: одпустити полон за добру виру. Мій батько сказав: «А якщо вони знову сукупляться, знову піднімуть на нас меча!» А потім угамувався: який там з Києва меч, Ольга не діждеться весілля. Як ото тримати в порубах та годувати такий полон, то чи не ліпше його позбутися?
Отож дума й поклала: одпустити київський полон, але хай Ольга сплатить за кожного старого дружинника по берковцю, а за молодшого по півберковця пшениці або проса.
То була сміховинна ціна — теля й те часом затягало на торгу більше, але батько мав стати в кінці року великим жупаном обох земель — Деревньої й Полянської, тож ніхто з наших не хотів зобиджати полян. А поляни того літа взяли були добрий врожай.
Сольство поїхало, а небавом почав надходити з Києва хліб: я сам бігав стрічати товари. Голод по селах трохи поменшав. Кожен тішився думками про мир. З весни оратаї почали потроху сіятись та обсіватись. А й добра ж весна була. На зелені свята кожен оратай звів стіни нової хижі. Вкривати, правда, не було чим, доводилося ждати нової соломи, зате над хижею зеленів клечальний сніп: дяка Дажбогові за весняні дощі й тепле сонечко.
А перед Великоднем прокотилася новина: нібито за Ірпнем гуртуються варяги.
Батько мій вислав сторожу до Ірпня, та сторожа нічого такого не нагледіла. Бачила малий Київський полчок — рожнів на двісті чи півтораста. Ще й помахали нашим оскіпами й посунули вниз до Дніпра.
Твій дідо таки залишив на Ірпні малу сторожу — щось муляло йому, хоч до весілля з Ольгою зосталося небагато: якихось, може, місяців чотири-п'ять.
Сторожі тої прибилося до Іскоростеня хіба з десяток — кому Дажбог споміг урятуватися й утекти. З усіх кінців знову посунули наші оратаї, а на шостий день по великодні підійшов комонний Київський полк.
Наші зачинилися в городі, батько міркував, як би знову заманити недругів у драговиння, бо коней же, вважай, не було, а пішому проти кінного боротися вельми страдно: проти одного треба бодай трьох.
Не встигли наші пани очухатись, як почали прибувати й піші полки. Оце таких сватів прислала стара княгиня — з молодшим братом своїм Свенельдом на чолі.
Наші думники взялися за горлянки один одному. Мій двоюрідний стрий Володарко кричав: «Було б лишити в Києві засаду, коли Київ сам перед нами ворота відчиняв!»
Було б та було б... Дурень думкою багатіє. Отак і він.
Про відсидку за заборолами тепер уже й не йшлося: три роки не жала хліба Деревлянська земля. Скільки могли протримати наші нову облогу? Хай місяць або два — допоки поїдять рештки сухарів і візьмуться до котятини та собачини.
Дума вирішила бити чолом до волинян: якщо варяги, мовляв, зможуть Деревню землю, то й вас не пощадять.
За Горинь і Случ рушило наше сольство, але по дневі дороги придибало знову назад: між Случчю та Убортю стояли печенізькі шатра, тисячні табуни.
Можна було б спробувати захопити трохи печенізьких коней, але Свенельд уже звелів копати навкіл Іскоростеня глибокий рів. А невдовзі варяги почали підтягати й стінобитні лаштунки: пороки та «барани». Наші не давали поставити «барани» під ворота, але пороками можна бити здаля, бо порок часом кидає на два перестріли. «Баранів» у Свенельда було два, а пороків аж вісім. І почав Свенельд обкидати камінням заборола та стрільниці надбрамних веж, підводити тин до нашого рову. Наші пускали горючі стріли на ті тини, а Свенельд велів знов городити.
Батько спалив міст над ровом за Красними ворітьми, а той, що за Чорними, ще лишався. Там обліжники силкувались поставити одного «барана». Батько велів не заважати. Варяги ставили «барана» цілих чотири дні, а тоді заходились гупати залізним його лобом у браму. Та п'ятої ночі батько відчинив ворота й спалив отого «барана», варягів поскидав у греблю, переколошкав передніші сотні й попалив їхні вози, ще й зайняв зо три десятки гарних коней.
Хоч і наших там добре полягло, зате ж і їхніх накачали — наче на грядці гарбузів!
Свенельд бачить, що вельми ми боремося з-за стін, і звелів своїм одійти на перестріл од греблі. Хоч порогами таки й далі бив та бив, бо коли в порока линви з кінського волосу, то камінь далеко летить: на півтора перестріла, а легший — і на всі два.
Тоді батько покликав Здана-кричника з Чорного кінця й питає в нього: «Порока вихитрив би чи ні?» — «Я б вихитрив, — каже Здан, — лише треба глянути хоч одним оком».
Наші вилізли одної ночі й притягли йому варязький порок, добряче-таки обсмалений, але ще «живий». Здан довго крутився біля нього та й каже батькові: «А тепер скільки є коней у нас, звели всіх до одного обстригти». Батько аж очі вирячив на того кричного коваля: «Як же це обстригти?»
Але іншого рятунку не було. Обчухрали коням хвости та гриви. Зладив Здан одного порока і поставив на городськім валу. Ми всі збіглись побачити, чи докине камінь до варязьких возів. Перший камінь ляпнув зразу за греблею. Тоді Здан сказав підняти передок. Так піднімали й опускали разів з десяток, а тоді таки діло пішло: один камінь долетів і перебив їхньому варязькому коневі ногу. Варяги заметушилися й одійшли назад, але Здан і туди зумів докинути: город же стоїть на високій горі, а з гори легше бити.
Погано було тільки те, що ми мали сливе їдного порока, а в Свенельда лишалося чотири чи п'ять: не встигали тягати нашого з місця на місце. Вороги ж обступили нас кругом.
Тоді Здан-кричник зладив ще одного. Цього вже поставив за Чорними ворітьми, навчив кількох боїв самим заряджати й кидати. Свенельд поодкочував свої пороки ще далі назад.
Наші бої та городяни вельми тішилися. Вилазили на заборола і кричали до тих: «А що, взяли Іскоростень? Ще не народився такий,
