Похорон богів - Іван Іванович Білик

А в полян Юрів день став днем рядіння.

Вадим видобув нарешті свою святкову сорочку й з жалем сказав:

— Тепер би отсе Претичевого кожу-уха...

— Хто ж одягає кожух на Юрів день? — відгукнулась Янка. Того боярського кожуха вони продали на Подолі ще торік, після перших морозів, коли Лют Свенельдович пойняв дружину на деревлян. Продали Мусію Хазаринові за два міхи проса, бо був недорід, і тепер мали пшоно аж до нового.

Вадим похапав небожів за загривки, мов кошенят, кинув за піч і сказав братовій:

— Та я ж хіба що-о? Я нічо-ого... Ондечки надворі весна-а.

— На турів більше не ходиш? — згадав Настас.

— Які там тури! В лісі тепер самі сторожі та княжі тивуни, — сказала за дівера Янка й глянула на Настаса: — Аби хоч бороду обшкріб. Узавтра ж рядіння на Подолі, може, й тебе б хто врядив.

У Гончарівському яру ще було темно, але на тлі прояснілого неба стало видно новий Ольжин двір, Вишгород-Київський, де сидів перестарілий Ольжин брат — світлий князь Асмус. Вадим згорнув свої святкові речі в клуночок і кинув під узголів'я на піл. Конюший однаково не відпустить до самого вечора, не зважаючи на чисницю та завтрашній Юрів день, і жертовна потреба відбудеться без Вадима.

Ввійшли батько й Ратко, які порали волів і змащували воза, сподіваючись продати трохи токарства на завтрашньому торгу. Вадим узяв окрайця за пазуху:

— Ну, я пішов.

Настас і собі поплентав знічев'я за Вадимом.

ЦВІТНЯ Ж МІСЯЦЯ

В ЮРІВ ДЕНЬ

Від самого ранку Поділ вирував народом. З усіх навколишніх і дальших міст і сіл, возами, верхи чи пішки, зійшлось і з'їхалося тисячі ратаїв та хитреців, купецьких гостей і дружинників. Кожен сподівався від торгу на бодай незначний зиск, хоча прийшло чимало й простого гулящого люду: побачити інших і показати себе, розважитись після зимового застою.

Од Глибочиці до Почаївських причалів купами й поодинці стояли вози — переважно з хлібом та горщиками, окремо виладналися товари київських та заїжджих купців. Над возами напинали шатра, челядники та холопи прив'язували осторонь коней і волів, розставляли короби з начинням, а дехто грав на гуслях та гудках, скликаючи охочих.

Начиння в купців було надто дороге, з чужих земель заморських. Побіля цих коробів крутилися здебільшого ярли київські та ліпші мужі, Ярополчі та Свенельдові тивуни й домажичі, чиї капшуки репалися від гривних та ногатих кун, не кажучи про різані та векшиці.

Був серед купецьких товарів ще один товар — його привів заморський гість Абуталла ібн Ібраїм з Багдада, й коло його яток юрмилось найбільше киян, бо перед шатром ібн Ібраїма стояла клітка з левом. Старі ярли тільки здалеку й зневажливо зиркали на звірячого царя — вони бачили таке диво під час походів князя Святослава, але молодші ярли та гридні проштовхувалися поперед простих людей, щоб глянути на найдужчого в світі звіра.

Та найбільший товар стояв у відногах Щекової гори, під Вишимгородом-Київським, де був Ольжин двір. Цей товар привів з Білої Вежі Мусій Хазарин, найбагатший київський гість, господар єдиного на Подолі кам'яного теремного хорому. В товарі було до сорока різних возів, і дешеве начиння хитрого хазарина купували нарозхват: сіль з моря Хвалинського, вузенькі захалявні ножі, скляне строкате та голубе намисто, мідні бабки та гаплики, чорний дьоготь горущі, який смердів казна-чим, але не боявся води й менше кіптюжив. Були в Мусія й гарні недорогі серги на вуха дівчатам та жінкам, і мідні посріблені запони, й двожальні вершки для ловецьких стріл, і безліч усякого іншого дріб'язку, що можна купити за векшу або різану чи виміняти за шкурку тхора.

І все-таки найбільше купували рукомисло суто київське: глечики, полумиски та миски, пугарі, чаші й братини, лемеші та чересла для плугів і рал, вудила, стремена та вуздечки, рожни до рогатин і рогачі, точені з бука мисочки та келихи, грабові веретена та великі дарниці для святих потреб. Тут-таки торгували золотарі та скудельники, лучники та шевці, портяні пошивники та рибалки, скоринки та дігтярі, всі київські хитреці й рукомисники. Ратаї привезли хліб, а дружинники порозкладали награбоване в полюдді та походах. І кожен правив гривну, ногату, куну, різану чи бодай векшицю срібла з киян.

Але всю середину Подільського торгу займали рядовичі, бо й торг зібрався, власне, через них і задля них. Вони стояли поодинці й гуртиками, лузали гарбузове насіння або знічев'я колупали вогку землю носаком, дехто вмощався на камінні Турової божниці, а гридні раз по раз проганяли їх, бо та божниця була варязька, — на ній чинили требу свейські та урманські купці, що приїздили до Києва з полунічних країв через Ладогу й Новгород. Але варто було гридням відійти, як рядовичі знову всідалися на їхній божниці, хоч на полянське капище жоден з них не сів би отак, навіть устидався б обернутись до нього задом, бо то гріх і ганьба.

Блажій Муромець із меншим сином стояли самотою, коло них крутився тільки Настас, а Ратко з Янкою блукали торжищем поміж возами, наглядаючи того й сього, бо Ратко мав у капшучку за чересом кілька різаних і вивериць. Інші рядовичі тримались від Муромців оддалік — шестипалого Вадима знав увесь Київ, ніхто не збирався змагатися з тим юнцем, здатним скрутити бугаєві в'язи.

Повз Муромців, мовби просто так, уже пройшло кілька ярлів з недбалим і незалежним виглядом. Ніхто навіть не глянув у бік юнака. Муромці теж гордовито відверталися: поки не вчинено ряд, можна було ще попишатись незалежністю.

Вадим, відчуваючи на собі таємну увагу всього торжища, ляснув свого друга шестірнею по плечі:

— Якби був збрив свою цапину бо-ороду, може б, і тебе хтось уряди-ив. Хоч за векшицю.

Проти Вадима Настас здавався миршавеньким телям коло бугая. Він лише поворушив удареним плечем і нічого не мовив. Старий Муромець заспокоїв його:

— До вечора ще далеко, врядишся.

Перші рядовичі вже йшли додому, знайшовши «покупця». То здебільшого були нужденні закупи, що продалися в борг на ціле літо вперед, улізши до багатого гридня чи воєводи в боргову купу з зими або й з осені. Вони тільки для звичаю прийшли на Подільський торг. Декотрі закупи