Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Хто ви такий? — суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.

— Це мій друг! — виклично сказала Ніка.

Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.

— Вибачте, — нарешті ніяково промовив чоловік, — я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…

Я розлютилася.

— А вам до цього яке діло?!

Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.

— З вами я ще розберуся! — загрозливо промовила я і потягла Ніку до під’їзду.

Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.

Серце моє калатало, як перед інфарктом.

Що відбувається?!

Я силоміць затягла Ніку до під’їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.

— Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? — суворо сказала я. — Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!

В її очах засвітилися злі сльози.

— Він не математик! Він мій друг! — зціпивши зуби, промовила дівчинка. — А ти — ніхто…

Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб’єшся, і обійняла її за плечі.

— Ну, добре, добре, вибач, — тихіше сказала я. — Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.

Вона знизала плечима.

— Що тут дивного? Ми давно граємось разом.

Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:

— У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала — старою людиною? Що він з тобою робить?

— Нічого, — сказала дівчинка. — Розповідає різні історії, пригощає цукерками…

Ось, значить, як це почалося, подумала я — історії, цукерки… Все так, як буває!

Шкода, що я нічого цього не пам’ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.

А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.

— Ніко, — ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, - можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка…

Дівчинка замислилась.

— Ну, добре, — нарешті вимовила вона. — Тільки не тепер. Потім.

Я сприйняла це за перемир’я і вирішила більше не турбувати її.

— Домовились, — сказала я. — Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.

Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас.

Грюкнули двері.

Запала тиша.

Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала:

— Будь ласка, не кажи нічого — там! — Вона кивнула на двері нашої квартири.

Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:

— Чому?

— Тому, що вони нічого не зрозуміють… — прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: — Як і ти…

— Але я спробую зрозуміти, — пообіцяла я і штовхнула двері.

…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:

— Нарешті! - І звернулась до мене: — У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, — Весна кивнула на руду Зою, — запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?

Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.

— Тоді швиденько вмиватися — і в ліжечко! — скомандувала жінка.

Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, — ледь не кинулася до ванної наввипередки.

— Але ж, — зауважила я, — дівчинка не вечеряла…

— Точно! — схаменулася Весна. — Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо — тато спить.

Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.

Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров’ям.

Помітивши мій погляд, вона обернулася:

— Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів…

Я втомлено кивнула.

День видався надто довгим, а враження від нього — мов дві непід’ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись.

Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов’язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?

— Що ви на мене так дивитесь? — запитала Зоя, поправляючи простирадло.

— У вас гарний колір волосся… — сказала я.

— Це хна! — радісно повідомила Зоя. — Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.

— А ви часто тут ночуєте? — закинула вудку я.

— Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.

Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!

— Ну от, здається, все, — сказала жінка, розправляючи ковдру. — Ви вже вибачте за тимчасову незручність.

О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.

Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.

Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.

Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.

Але день (а точніше — вже ніч) на цьому не скінчився.

Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.

Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…

— Ніко, — прошепотіла я, — чому ти не спиш?

— Я малюю, — так само пошепки відповіла дівчинка. — Бачиш, мій палець світиться?

— Це від місячного сяйва, — сказала