Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека — це погано? — знову відгукнулась жінка біля вікна.

І далі загомоніли всі разом.

— А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду.

— Чому?!!

— На знак протесту…

— Проти чого протестують?

— Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас…

— Проти війни в Афгані.

— Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років…

— Нудно, хлопці, нудно! — заплескала в долоні одна з жінок. — Ну про що ви завелися? Краще вип’ємо!! Пашо, Митю, дівчата — годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку — закачаєшся!

Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік — і всі разом замовкли.

Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку.

Залунали звуки «космічної» музики.

Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.

— Що це?

— Нова група з Прибалтики — «Зодіак».

— У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».

— А де ти чув «Пінк»?

— У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!

Я таки не помилилась — ЇЇ дійсно прозивали Весною.

Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих — батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.

Все крутилося перед моїми очима — уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.

До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.

— А хто ця чарівна незнайомка? — грайливо запитав він.

Я пильно поглянула на нього.

Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.

Невже — дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам’ятаю на своїх тремтячих колінах…

Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася — долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.

З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз?

А я красномовно процідила крізь зуби:

— П-п-пішов ти… — І почала збирати зі столу брудний посуд.

Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене.

— Нічого, нічого, облиште! — кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків.

Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу — і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води.

І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею:

— А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив…

Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими».

— Приїхала на кілька днів, — пояснила я. — У мене тут неподалік семінар…

— А звідки? — не вгавав він.

— Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, — втомлено відповіла я. — Чи ви хочете подивитися мій паспорт?

Він зніяковів:

— Ну що ви. Вибачте…

Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:

— А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?

— Звісно! — посміхнувся він. — А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!

— Так, «номер раз»… — іронічно промовила я. — Говорити — не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані…

Він насупився.

— А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов’язок.

— Ми? Свій? Обов’язок? Ви комусь зобов’язані? Це просто втручання в чужий дім! — сказала я.

— Але там геройськи гинуть наші хлопці! — вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.

— Так… Але вони гинуть нізащо… — сказала я і вийшла з кухні.

Не чула, що він крикнув услід.

Не знала, куди мені подітися в цьому ґвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.

Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, — дитяча кімната, де спить дівчинка.

Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ.

Поглянула на годинник: пів на дванадцяту!

Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.

Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це — та сама тітка Зоя.

Я кинулася до нього:

— Де Вероніка?

Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.

— А-а, Вірка? — промимрив спроквола. — Певно, ганяє у дворі…

Я помітила, що він ледь тримається на ногах.

Дивно. Як це все було дивно…

Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.

Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір’я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.

Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам’ятаючи, що за її межі мені не вийти, — і заклякла на місці від побаченого під деревом.

На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.

Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.

— Ніко!

Обоє здригнулися, мов від пострілу.

Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.

— Ніко, що ти тут робиш? — строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.

Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.

Ніка трохи відступила в мій бік, але